Жодна з жінок більше не наважилася висловитись. Усі мовчали – пригнічено та засмучено. І тільки Олена дзвінким, незвичним для неї голосом, в якому явно вгадувалися сльози, що підступали, сказала: – Це ж підлість! Хлопчик повірив тобі, а ти його ось так – повернеш його за гарантією, як непотрібну річ?

– Я неповноцінна жінка, – з якимось навіть викликом заявила Дарина, – тому можу дозволити собі робити, що хочу.

Справа була напередодні 8 березня. Колектив здебільшого був чоловічий, тому після чергових тюльпанів та “дорогі наші жінки”, нечисленні представниці останніх зібралися в кабінеті однієї з них, прихопивши з собою подаровані коробки цукерок та наперед куплене шампанське. Розмови, як належить цього дня, теж були виключно жіночі.

Після обговорення несправедливих оцінок у школі улюблених чад, обміну контактів майстрів з брів та манікюру, справа дійшла і до найулюбленішої теми – сильної половини людства. Ось тоді Дар’я і зізналася, що вже кілька місяців мало не щодня бігає на побачення. Всі знали, що Даша вже 15 років як у шлюбі, тому її смілива заява внесла сум’яття до лав учасників свята. Отримавши кілька обережних і не дуже зауважень щодо моральності такої поведінки, Дар’я додала:

– Я неповноцінна жінка, роблю, що хочу.

Усі притихли. Про її біду знали всі – у них із чоловіком ніяк не виходило завести дитину. Спочатку Дар’я не звертала увагу на цю проблему – з юності у неї були проблеми із репродуктивною системою, тому вона знала, що з вагітністю буде нелегко. Та й не до цього було – спочатку вони з чоловіком довго тулилися в кімнатці у батьків, потім вони обоє робили кар’єру, подорожували…

Коли годинник нарешті став дуже голосно цокати, Даша пішла до лікаря і почула свій вирок: тільки ЕКО. Пару разів вона починала збирати довідки, щоб стати на безкоштовну чергу, але щоразу знаходили то одну болячку, то іншу, і справа так і не зрушила з мертвої точки. На платну процедуру вони не мали грошей.

– Та й взагалі, – повідомила Даша, – мій Андрій заслуговує на нормальну дружину, яка може легко народити йому дитину. І не одну. А мені наступного року 40. Так що я чекаю, коли він зловить мене на місці злочину і піде від мене.

Всі навперебій почали заперечувати та давати цінні поради:

– Правильно, так із ними й треба, – погодилася бухгалтер Галя. – Помсти за всіх ошуканих жінок.

– Та не покине він тебе, він же так тебе любить, – заперечила найближча подруга Даші Катерина.

– Треба влаштувати в мережі збір на ЕКО, я бачила, зараз усі збирають, – запропонувала Олеся.

Тільки Лена, що недавно прийшла в колектив, нічого не говорила, а потім, коли всі замовкли, тихо сказала:

– Можна ж усиновити дитину.

Всі знову почали говорити:

– Ага, там же немає здорових дітей, лікуй їх потім усе життя.

– А якщо гени погані, і що тоді?

– А що, це варіант, жодних тобі токсикозів, безсонних ночей.

– Взагалі-то, я всиновлена – раптом також тихо промовила Олена.

Жінки разом замовкли й дивилися на неї. Ніхто не знав, що сказати – кожна відчула незручність за щойно сказані фрази. Олена рішуче піднялася, підійшла до комп’ютера і запитала:

– Можна?

Хазяйка робочого місця кивнула, і Олена сіла на краєчок стільця, відкрила браузер і щось надрукувала. З’явились фотографій різних дітей.

– Це діти, яких можна всиновити – пояснила вона. – Тут все є – їхній статус, стан здоров’я, характер…

Жінки скупчилися навколо комп’ютерного столу. Одна почала тихенько схлипувати, інша прошепотіла:

– Які гарні малюки.

А Дарина раптово тицьнула пальцем в екран на маленького рудого хлопчика і сказала:

– Так схожий на Андрія мого…

Поступово розмова перейшла на дітей, хто на кого більше схожий, на маму чи тата, а в кого раптом прокидалося китайське коріння прадіда чи грузинське коріння прабабусі. Усі трохи розвеселилися, навіть Дарина.

А через п’ять місяців, повернувшись із відпустки, Дар’я з гордістю показала колегам кілька десятків селфі зі своїм рудоволосим чоловіком і справді дуже схожим на нього хлопчиком.

– Ось, – сказала вона. – Тепер у нас є син. Ігор.

Всі кинулися навперебій вітати її та захоплюватися, які вони молодці, яка це добра справа і який чудовий хлопчик. Дарина раділа.

Тепер на кожному спільному чаювання Дар’я нарівні з усіма брала участь в обговоренні дитячих поліклінік, подарунків до нового року та вибору дитячого центру для дня народження. Здавалося, її життя нарешті увійшло до своєї колії.

Але рівно через рік, на корпоративі на честь 8 березня, вона сиділа похмуріша за хмару, і приятельки не могли не звернути на це уваги.

-Що сталося, – питали вони навперебій. – Свято ж, ти чого така похмура?

Дар’я зізналася

– До мене черга на ЕКО підійшла…

– Це ж класно! – зраділа Катерина. – Ти чому мені раніше не сказала?

– А що робити, – мало не плакала Даша. – Це ж лікарні, обстеження, а що як покладуть… А Ігор вічно хворіє. Чоловік з роботи не відпустять, це факт. І потім, як я впораюся з двома дітьми? Ігор ревнуватиме, вимагатиме до себе увагу…

– Може, бабусі вам допоможуть, – невпевнено пискнув хтось.

-Та де там, – відмахнулася Дар’я, – одна паралізована лежить, інша з рідними онуками няньчиться і каже відкрито, що їй мій не потрібен. Тут ніхто не поможе, треба мені вирішувати.

Всі причаїлися, наче в очікуванні неминучого лиха. Дивилися мовчки на Дашу і чекали.

– Не зможу я із двома дітьми. Отже, все, пишу відмову.

Всі так і ахнули – здавалося, Даша так любить свого всиновленого хлопчика, душі в ньому не чує, як вона зможе повернути його?

– Може все ж таки, – почала була Катерина, але Даша перервала її й сказала:

– І не надумайте мене відмовляти! Я тому й не говорила, знала, що не зрозумієте. І ніхто не зрозуміє.

Жодна з жінок більше не наважилася висловитись. Усі мовчали – пригнічено та засмучено. І тільки Олена дзвінким, незвичним для неї голосом, в якому явно вгадувалися сльози, що підступали, сказала:

– Це ж підлість! Хлопчик повірив тобі, а ти його ось так – повернеш його за гарантією, як непотрібну річ?

Даша з подивом подивилася на Олену, потім обвела поглядом інших.

– Ви що, думаєте я від Ігоря відмову напишу? – Уразилася вона. – Та ви що, збожеволіли всі що? Як можна було таке подумати,— кричала вона. – Це ж мій син, розумієте, нехай я його не сама народила, але… Ну, ви даєте. Я думала ви подруги, а ви ось як про мене думаєте!

Катерина схопила подругу за руку і погладила по плечу:

– Та заспокойся ти, ми ж не навмисне. Ти сама сказала – писатиму відмову. Ось ми й подумали…

– Від ЕКО писатиму відмову. На хочу, щоб Ігорко страждав, поки я в лікарнях буду прохолоджуватися. І щоб ревнував до малюка.

– Ну ти й дурна, – заявила їй бухгалтер Галя, – це чого він страждати буде? Ти в сина взагалі запитала, чи хоче він братика чи сестричку?

– А поки  в лікарні – няню можна найняти, у мене є знайома, – втрутилася Олеся, – це зовсім не дорого.

Даша заспокоїлася – сіла на стілець і почала збирати з підвіконня опалі пелюстки тюльпанів.

– Страшно так, – зізналася вона. – Раптом, я не впораюся. Раптом щось піде не так. Мені вже 40 років, пізно народжувати…

Спільним колективним рішенням було прийнято йти на ЕКЗ і нічого не боятися. І Даша одразу розцвіла, засяяла, наче сьогодні всі тюльпани світу були тільки для неї. А до кінця зими вона народила хлопчика. І зовсім не рудого, так що її чоловік жартував, що перша дитина точно її, а другу їм підкинули чужого. Даша з гордістю гуляла з новенькою коляскою за руку зі старшим сином. Він, звісно, ​​ревнував. Але до брата одразу прикипів усім своїм серцем.