– Петю, ти коли вже сина до бібліотеки запишеш? – Невдоволено запитала Наталка чоловіка. – Він мене вже замучив. Запишіть та запишіть. Каже, я сам за книгами ходитиму. Самостійно.

– Мене він теж замучив, – спокійно відповів Петя. – Тільки яка йому бібліотека у шість років? Маленький ще.

– Але ж він у нас читати вміє, – заперечила дружина. – Краще нехай читає.

– Нічого не краще. Подумаєш. Я, у його віці, ще краще читав. А записали мене до бібліотеки лише у першому класі.

– До чого тут це? І взагалі хоче дитина самостійно ходити в бібліотеку, що тут поганого?

– А те, що чужі книжки – це чужі книжки. За них відповідальність доведеться нести. Нехай спочатку вдома усі книги прочитає.

– Він вже все прочитав. «Чорну стрілу» Стівенсона тричі проштудіював. Ну, сходи з ним. Тобі що складно?

– Складно. Сама б сходила.

– Це твій район. Ти тут народився. До речі, ти сам хвалився, що десь поблизу є бібліотека, в якій ти був записаний. Років десять у неї ходив.

– Довше … – Петро чомусь скривився від таких спогадів. – Знаєш що, я зараз поясню, де вона знаходиться, нехай сам туди сходить і запишеться.

– Ти що? Він же дитина.

– Якщо він так хоче бути самостійним, нехай йде сам.

– Але там, мабуть, документи вимагатимуть.

– А я йому свій паспорт на його телефон сфотографую. Якщо відмовить, то не доля. До першого класу піде, тоді й запишемо. Вася! – покликав Петро сина. – Йди сюди.

Хвилин п’ять Петро докладно пояснював синові, де є бібліотека, і як туди легко пройти дворами.

– Тату, я цей двір добре знаю! – зізнався син.

– Звідки? – здивувалися обидва батьки.

– Не знаю… – знизав плечима син. – Просто знаю і все… А хіба там є бібліотека?

– Там раніше у неї вивіска була величезна. А тепер її чомусь прибрали. Повісили якусь маленьку, наче соромляться. Загалом, Вася, заходь сміливо, говори – я такий-то такий, хочу бути дуже розумним. Тому – запишіть мене негайно! Якщо що, дзвони додому, я підтверджу, що ти мій син.

Вася кивнув і у хвилюванні вирушив із дому.

Двір і будинок, у якому була бібліотека, він знайшов з першого разу. Як казав тато, він сміливо увійшов в середину закладу, але одразу ж розгубився.

У цьому величезному приміщенні зі стелажами книг, здавалося, нікого не було. Окрім однієї старенької бабусі. Та й вона ніби була відсутня, бо була занурена в читання.

– Доброго дня, – дуже несміливо промимрив Вася. – Я хочу записатися до бібліотеки.

Бабуся відірвалася від своєї книги, уважно подивилася на нового відвідувача і раптом здивовано вигукнула:

– Господи! Швець до мене завітав! Власною персоною!

– Ой… – Вася від несподіванки позадкував, бо його прізвище насправді було Швець.

– Ну чого розгубився? – Усміхнулася бабуся. – Записуватись, кажеш, прийшов?

– Так… – злякано кивнув хлопчик.

– А ти хіба не знаєш, що для цього потрібні документи?

– Знаю, – знову кивнув Вася. – У мене в телефоні тата паспорт сфотографований. Запишіть мене, будь ласка. Я дуже хочу читати. Дуже.

– Навіть дуже? – бібліотекарка свердлила дитину добрими очима. – Впізнаю Швеця. Мабуть, із п’яти років читаєш?

– З чотирьох…

– Ну, гаразд, тоді запишемо. – Бабуся стала щось писати в якомусь зошиті. – Але пообіцяй, що днями ти батька сюди приведеш, я хочу на нього подивитися. Ти “Чорну стрілу” Стівенсона вже прочитав?

– Прочитав… – Вася знову зі страшним подивом витріщився на цю дивну стареньку. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки ця тітонька могла знати, що книга Стівенсона була його улюбленою домашньою книгою.

Додому Вася прийшов щасливий, обійнявшись з товстою книжкою.

– Тату, – закричав він прямо з порога. – Я зараз у бібліотеці з бабусею однією розмовляв. Вона чарівниця. Вона все знає. Знає, що в мене є «Чорна стріла». І як моє прізвище – вона теж одразу дізналася!

– Бабуся, кажеш? – насторожився тато. – А як її ім’я?

– Я ще цього не знаю… – зізнався Вася.

– Вона не висока?

– Ага…

– У величезних окулярах?

– Так.

Тато раптом задумався, потім почав швидко почав збиратися.

– Ти куди це? – Насторожилася дружина.

– До бібліотеки старі борги віддавати, – коротко відповів Петя.

Потім він підійшов до книжкової полиці, дістав із неї стару потерту книгу Стівенсона «Чорна стріла» і з нею вийшов із квартири.

Години за дві мама не витримала, і послала сина за батьком.

Коли Вася знову з’явився в бібліотеці, він одразу почув голосний татів голос. Вася побрів на цей голос і опинився в закутку, де за столом сиділи та сама бабуся і Петро. Обидва були веселі, а на столі стояла пляшка шампанського.

– О! Знову Василь Петрович завітав, – вигукнула бібліотекарка. – Викопаний батько! На, забирай назад свою реліквію, – бабуся простягла Васі все той же том Стівенсона. – Вона давно вже списана. А твій батько молодець! Борги свої, виявляється, пам’ятає.

Вася так і не зрозумів, чому тато і ця бабуся знову весело засміялися.