До декрету все було гаразд.

Ніщо, як кажуть, не віщувало. Три роки жили дуже добре.

Обидва працювали, отримували зарплату, клали її в загальну “скарбничку” і витрачали разом, хоча зарплата Ані була меншою. Потім Аня вийшла в декрет, отримала належні виплати й теж склала їх у ту саму “тумбочку”. Гроші були витрачені на спільні потреби. Причому, Ані й на думку не спало фіксувати, на що конкретно були витрачені ЇЇ гроші. Здається, у той період купили щось з одягу, замовили жалюзі у вітальню, шафу в передпокій, щось ще…

Коротко кажучи, гроші, можна сказати, “проїли”.

Але Аня сильно не засмутилася.

Чоловік зрештою працює постійно і стабільно, до того, є якісь накопичення, і до злиднів, здавалося б, їх сім’ї ох як далеко.

Проблеми почалися, коли Ані гроші скінчилися.

– Ми тепер живемо на одну зарплатню! – стурбовано сказав чоловік. – Треба витрачати акуратніше. Купувати тільки те, що справді потрібно, без чого не можна… Ось навіщо тобі зараз джинси? Тобі зовсім нема чого одягти?.. Може, простіше схуднути й носити старі, ніж купувати нові? Ти ж маєш розуміти, що ми зараз у скрутній ситуації, ти не працюєш…

Джинси, звичайно, купувалися, але перед цим було стільки розмов і ниття про те, що живуть вони погано, просто непристойно розкішно, що ніякої радості покупка не приносила.

Не дивлячись на те, що Аня викручувалась як могла, хитрила, занижувала ціну своїх покупок – розмови про гроші й про те, що треба жити скромніше, не припинялися.

– А чого це у нас сьогодні, свято якесь? – говорив чоловік, сідаючи увечері за стіл. – Ні? А в честь чого індичка? У будні-то. знаєш, можна скромніше харчуватися. Все-таки на одну зарплату живемо утрьох. Індичку більше не бери, купуй курку…

Апофеозом стали чоботи, що розвалилися на початку сезону.

– Як можна так ходити, що чоботи розвалилися за місяць? – стогнав чоловік. – Де ти лазила? За якими бараками? Акуратніше треба! Люди по п’ять років носять взуття! А тобі тепер другу пару за сезон купувати доведеться!

Наступного дня Аня знайшла підробіток – влаштувалась оператором на телефон. Дві години протягом дня і три години ввечері вона обдзвонює клієнтів або, навпаки, відповідає на дзвінки й щось заповнює в базу даних. За таку роботу платять небагато, але щось інше з однорічною дитиною знайти складно. Зате Аня вдома цілий день, доглядає сина, і водночас заробляє хоча б собі на невідкладні потреби.

Чоловік, на подив Ані, сприйняв новину про роботу дружини зовсім не з радістю, а як особисту образу.

– Чого тобі не вистачало? – кричав він. – Я тебе хіба хоч у чомусь тебе обмежував? Ні! Хотіла джинси – на тобі джинси! Куртку – ось тобі куртка! Чоботи тобі щомісяця нові купував! У будні індичку та червону рибу їла! Тобі все мало!.. Правильно, давай, дитину кидай, сиди цілодобово, балакай телефоном!.. Це легше, ніж дитину виховувати й створювати в хаті затишок!

На слова Ані про те, що їй набридло вислуховувати нарікання, чоловік тільки здивовано округляє очі – він нічого такого не говорив. А якщо говорив, то зовсім не те й не так. Аня все собі надумала чи перебрела. І взагалі, навіть якщо що й сказав – хіба це неправда? Жити дійсно треба скромніше, відкладати на чорний день, он люди сім’єю живуть за копійки, а Ані не вдається вкластися…

Загалом, чоловік знову бурчить і ниє.

– Будинок запустила! – жаліється він. – Дитина одна сидить на підлозі з кубиками… На обід сосиски з макаронами… А вона – телефоном триндить…

Також увімкнулась мама.

– Дитина ще така маленька, доню, а ти надумала працювати! – журиться Ані мама. – Те, що зараз не вкладеш у дитину, потім не надолужиш… Он в Іванових дівчинка такого ж віку, а вже розмовляє, віршики знає. А наш сидить один, кубики перекладає, так і залишиться дурненьким… Ну, не останній же шматок доїдаєте, не та ситуація, щоб дитину покинути й працювати…

– Іди сюди, бідолаха! – лагідно каже свекруха онукові. – Мамі ти тепер не потрібен, мама у нас тепер бізнесвумен, гроші заробляє… Іди до бабусі, бідолашка… бабуся тебе погодує, пограє з тобою, ех…

Аня, звичайно, постаралася поставити на місце і ту, і іншу бабусю, але сказані слова засіли й крутяться в голові.

– Не розумію, що робити, як донести! – каже Ганна. – За роботу в принципі я не тримаюся, але дозволити витирати в себе ноги теж не можу… Поставити умову, кинути роботу та подивитися, що буде – не хочу, така робота на дорозі не валяється, мені її подруга знайшла, дякую їй. Розлучатися теж не буду… І з сином переживаю – раптом я правда зараз упущу щось таке, чого потім не надолужу? У сад-то не раніше, ніж через рік, а то й більше… А що робити – не знаю.

Єдине, чого хоче Аня – мир та злагода в сім’ї. Як раніше, коли обидва працювали, клали гроші в скарбничку та витрачали разом без претензій один до одного.

Це можливо, як думаєте?