Олена поправила бант молодшої дочки, семирічної Анюти, і та знову побігла на дитячий майданчик. Як швидко ростуть діти. Цього року донька вже піде до школи. До Олени, тримаючи в руці морозиво, підійшов старший Ілля. Йому вже дванадцять і він, як дорослий, на дитячий майданчик не пішов. Хлопчик акуратно злизував з ріжка солодку кульку, що танула, і уважно стежив за молодшою ​​сестрою. Щоб ніхто не образив.

Ігрові майданчики в Торговому Центрі збирають дітей різного віку та достатку. Колись Олена і сама проводила тут час. Ні, звичайно, вона не лазила мотузяними сходами, і не каталася на гірці, але у величезному магазині й тепло, і світло, і якщо ти не йдеш до школи, то завжди є чим зайняти час.

Як давно це було…

А чи так давно? Олені раптом здалося, що ще зовсім недавно вона, як загнане звірятко, металася по життю.

Підліток, життєвого досвіду жодного.

А мати?

Мама має свою сім’ю. Маленька дочка, новий чоловік.

Ось із цього все і почалося….

Олені було вже дванадцять, коли мама розлучилася з батьком, що вічно п’є. Але надовго одна не лишилася. На її життєвому обрії, виявляється, вже був чоловік.

Він увійшов у їхнє життя якось буденно і непомітно.

– Клич його татом.

І Олена кликала. Так минув рік, другий. Мама чекала на дитину.

Вагітність у неї проходила тяжко, і вона постійно лежала у лікарні.

Ось тут Олена й стала помічати пильну увагу до себе нового тата. То він двері її кімнати відчинить, коли вона переодягається, то обійматися лізе, проводжаючи її до школи, і все норовить усім тілом притиснути до себе, ніби ненароком зачіпаючи груди, хоча раніше її у квартирі й не помічав зовсім.

Вітчим, уперши руки в боки, так прямо й сказав.

– Чого ламаєшся? Чи я лицем не вийшов?

– Що, – не одразу зрозуміла Олена.

– То, – грубо відповів вітчим. – В ліжко йди.

– Навіщо? – Не зрозуміла Олена.

– Там і дізнаєшся!

Вітчим грубо схопив її за руку і потяг у свою спальню.

Оленка спершу злякалася, забилася, намагаючись вирвати руку, і раптом згадала, як Віра, давня подружка, штовхнула однокласника і потрапила тому в пах. Пацан, витріщивши очі, хапав повітря ротом, а потім заволав. Віру потім до директора викликали, але вони, всі дівчата, підтвердили, що хлопець винен сам. Перший почав штовхатися. А Віра, захищаючись, випадково потрапила.

Оленка миттєво зорієнтувалася, і щосили, з розвороту штовхнула вітчима в пах. І, мабуть, добре потрапила. Мужик Олену відразу випустив, схопився руками за причинне місце, спочатку сів навпочіпки, а потім завалився набік і почав хапати повітря відкритим ротом. Олені тоді вистачило розуму шмигнути у свою кімнату і, кинувши в портфель пару футболок та білизни кинутися геть.

Вона спершу хотіла закритися на гачок, але своїм, хоча ще дитячим розумом, Оленка зрозуміла – гачок від розлюченого чоловіка не врятує. А як вітчим якось виховував матір, вона вже бачила. Оленка схопила портфель і, перестрибнувши через вітчима, що ще сидів на підлозі, вискочила з квартири.

До школи залишалося ще три години. Куди піти?

І Олена пішла у гості до Віри. Разом доробили уроки, разом попили чай із пирогами.

Уроки в школі закінчилися, але йти Олена не поспішала.

Куди йти? Додому? Мама у лікарні. Вдома лише вітчим. Вітчима Олена боялася, а тепер ще й ненавиділа. У п’ятнадцять дівчата знаються на житті набагато більше, ніж думають про них дорослі. І Олена розуміла, що б з нею трапилося, якби вітчим домігся свого.

– Олено, побігли додому!

Це Віра, вискочивши з-за рогу, налетіла, закружляла подругу. І раптом встала, як укопана.

– Що трапилося?

– Не хочу я додому. Мами немає, а там… вітчим…

Віра щось швидко прикинула на думку.

– А ходімо до нас. Бабуся нас чаєм напоїть. З пиріжками. Пішли, бабуся щось придумає.

– А твоя мати? Прийде з роботи – лаятиметься.

– Мама не буде. У неї на заводі аврал. Вона тільки ночувати додому приходить. Та й взагалі, у нас вдома головна – бабуся!

Скільки вона тоді прожила у Віри? Майже тиждень. Щодня бігала додому дізнатись, а раптом маму з лікарні вже виписали. І нарешті дочекалася.

Вона побачила маму в кухонному вікні й рвонулася додому пораненим птахом. Мама захистить, мати допоможе.

– Мамо, мене дядько Вітя…

Називати татом вітчима вона вже не могла.

– Негідниця! Де тебе носить? Матері потрібна допомога, а ти… – відштовхнула мати Оленку, – коліна оголила і гуляти подалася?

– Мамо, він до мене чіплявся!

– Мовчи! – Закричала мати, і вдарила Олену по щоці. – Мовчи!

– Мати в лікарні, а ти до чоловіка в ліжко? Задушу, паскуда!

Олена не вірила своїм вухам. Її мама, її єдина у цьому світі рідна людина, їй не вірить. Мало того – ненавидить її.

Олена розвернулась і кинулася вниз сходами.

Вона йшла вулицею пригнічена, розбита.

Іти знову до Віри? Але вона й так прожила там кілька днів. Тоді куди?

Олена навчалася у восьмому класі, і до кінця залишалося ще понад місяць. Як вона прожила ці дні, де ночувала – Олена вже й не пам’ятала. То в однокласниць, то у Віри.

А на літо Віри бабуся вмовила Олену поїхати з ними на дачу. Домовлятися із мамою бабуся ходила сама. Про що вони там говорили – невідомо, але коли дівчатка на машині під’їхали, щоб забрати речі для Олени, мама мовчки винесла з під’їзду спортивну сумку з речами, мовчки дала її дочці, мовчки розвернулась і знову зникла в під’їзді.

Додому Олена повернулася лише тоді, коли мама народила. Додаткові руки, коли в будинку новонароджена дівчинка завжди потрібні. Погуляти, укласти, підмити.

Так минула ще половина дев’ятого класу. Що там сталося у мами з вітчимом, Олена не знала, але те, що чоловік не давав їй проходу навіть у присутності матері, лякало.

Олена намагалася бувати вдома якомога рідше. Це викликало роздратування матері. Олена мало допомагала їй із дитиною.

На той час Олена закінчувала десятий клас, наступний рік випускний. Але вчилася Олена дуже посередньо, хоча дівчинкою була дуже розумною. Бракувало посидючості.

Та й звідки їй було взятися при вічному страху і за матір, яку все частіше бив вітчим, і за молодшу сестру, і за себе.

Зрештою страх перед вітчимом і ненависть до нього пересилили.

І знову почалися пошуки – де переночувати, де поїсти, що носити.

Одинадцятий клас Олена не закінчила, влаштувалась працювати. Там вона познайомилася з юнаком, переїхала до нього. Що це було? Любов? Мабуть. Але для Олени це було просто місце, де тебе не скривдять.

Потім, разом із двома дівчатами, орендували квартиру. Платити виходило недорого.

З хлопцем розлучилися якось буденно. Він звільнився і вони перестали зустрічатися.

Удома Олена теж була наскоками. Так, забіжить на кілька годин, поки вітчима немає вдома.

Час минав, Олена дорослішала. Вона частіше стала відвідувати кафе та клуби. Іноді з кимось знайомилася, але далі келиха шампанського чи коктейлю справи не заводила.

Того вечора вона зайшла до кафе. Хотілося посидіти, подумати. Їй вже двадцять, а нема ні освіти, ні цікавої роботи. Олена допивала каву з тістечком, коли до неї за столик підсів молодий хлопець.

– Вітаю. Я Юра, я вас часто тут бачу.

– Олена, – злегка злякавшись від натиску хлопця, відповіла вона.

Почалася розмова й Олена, сама від себе не чекаючи, розповіла, що вона студентка медичного, навчається на другому курсі. Буде лікарем.

Мова говорила, а мозок кричав, – «що ти мелеш, що несеш?»

Олена й сама не розуміла, навіщо! Навіщо вона набрехала цьому молодому чоловікові. Напевно, не хотіла показати себе невдахою.

Минув тиждень, а Олена вже не уявляла своє життя без Юри. Він був для неї всім – повітрям, яким дихаєш, водою, яку п’єш і не можеш напитися. Усім.

Усім! Ось тільки…

Слово не горобець, вилетіло і не зловиш.

Юра щодня зустрічав її в інституті, в якому вона не вчилася.

А потім познайомив зі своїми батьками…

Олена розуміла, що глибше й глибше тоне у своїй брехні, але що робити – не знала…

Що робити? Минув тиждень, інший…

У студентів медінституту розпочалася практика у поліклініках.

Олена дізналася, у яких. Спочатку після роботи вона приходила до лікарні за пів години до закінчення практики у студентів, переодягалася в куплений у магазині спецодягу халатик, і чекала на Юру у приймальному покої. Там з вікна було видно, як він підходить до воріт від зупинки.

Вони йшли до нього додому, де, крім них, жила ще Юри бабуся. А вранці Олена збиралася і йшла на практику, якої вона не мала. Вона звільнилася з роботи, щоб встигати на своє нове чергування. Але замість лікарні Олена йшла на дитячий майданчик, і там сиділа, чекаючи вчора, коли у студентів закінчиться практика. І так день за днем, у страху викриття та втрати того єдиного, що в неї з’явилося у житті. Але як розв’язувати це питання? Олена не знала. Вона боялася відкрити коханому правду.

Але події розвивалися стрімко.

Зустріч із Вірою відбулася несподівано.

Олена, як завжди, сіла на лавочку, і почала чекати.

– Олено, привіт! Ти куди зникла? Я твою маму іноді бачу, вона із донькою гуляє.

– Віра! Вітання. Та я так потроху. А що ти тут робиш?

– Племінника вигулюю.

Дівчата посміялися, згадували навчання у школі. І тут Олена не витримала і, як на дусі, все розповіла Вірі.

Віра задумалася і, забравши з майданчика малюка років п’яти, сказала.

– До бабусі йдемо. Вона підкаже, що робити.

Віри бабусю Олена чудово пам’ятала і дуже поважала. Ще поки в школі вчилася, Олена не раз бувала у Віри вдома, і ночувала, і на дачу до неї їздила, але так, поділитися своєю проблемою, боялася.

– Проблема на те й проблема, що її треба перевести до розряду завдань і вирішити. Не бійся. Бабуся підкаже.

І бабуся підказала.

План був простий і складний одночасно. Олена почала готуватися до іспитів. Принагідно вона шукала інститут, куди хотіла б вступити. Але спершу треба було закінчити одинадцятий клас та отримати атестат. Але й тут Віри бабуся підказала, куди сходити та що зробити. Олена знайшла вечірню школу, домовилася про складання іспитів за одинадцятий клас екстерном.

Наразі вона ледве встигала забігти до лікарні, де у студентів медиків проходила практика, до приходу Юри.

Звичайно, можна було йому сказати, щоб він її не зустрічав. Але для Олени були дуже дорогі ці піші прогулянки додому. Три зупинки від лікарні до їхнього будинку перетворювалися на дві години прогулянки містом, на дві години радості та захоплення.

До іспитів залишалося лише три дні, і Олена боялася, що вона не здасть, провалить, не набере необхідних балів.

– Юра, у мене сьогодні немає практики, я вдома сиджу, – сказала вона, проводжаючи коханого на роботу, – ти за мною не заходь.

– Добре.

Юрко пішов, а Олена засіла за підручники. Вона не помітила, як пролетів час, і схаменулась тільки тоді, коли брязнули ключі у дверному замку.

– Юра! Вже повернувся?

Олена кинулася в коридор зустрічати його, і залишила підручники та зошити, з вирішенням завдань, на столі.

– Олено, я відпросився раніше, треба одну важливу справу зробити, а потім у кафе сходимо, морозива поїмо.

Олена розгубилася, а Юра пройшов до кімнати. І тут жах охопив Олену, а від жаху затремтіли коліна. Ось зараз він побачить на столі її підручники і все зрозуміє настане кінець.

– Олено! – покликав Юрко.

Олена увійшла до кімнати.

– Хочу сорочку переодягнути, – сказав Юра, риючись у шафі.

Олена перевела погляд на стіл.

Чисто чистий стіл стояв на тому ж місці, де завжди. Чистий! Абсолютно порожній.

Підручники, конспекти, зошити… Нічого цього на столі не було!

– Олено! Підкажи, яку одягнути?

– Чорну, вона тобі дуже йде.

– Ну ні, вона для цього не підходить.

– Для чого? – Не зрозуміла Олена.

– Як до якої? Ми ж йдемо подавати заяву до РАЦСу!

– У РАЦС?

– Звичайно! Бо все якось не виходить. То ти в інституті, то на роботі.

А за тиждень відбулася важлива розмова.

– Юра.

– Що, люба.

– Ти знаєш, я зрозуміла, що мені медицина не підходить.

– Не підходить?

– Так Юре, не моє це.

– От і добре, – похвалила Олену бабуся, що тихо увійшла до кімнати. – Добре, що рано зрозуміла, що це не твоє. Все життя займатися нелюбою справою, це…

Вона похитала головою.

– Ось тільки з медичного тебе навряд чи переведуть.

І раптом…

– Юра, а ти допоможи Оленці університет вибрати.

Бабуся вийшла, а Олена ще не вірячи, що все так добре вирішилося, обійняла Юру і…

Ні, вона не заплакала, вона просто зрозуміла, що в неї є нова сім’я, що любить її.

Минуло майже п’ятнадцять років. Олена закінчила інститут, народився Ілля, а потім Анюта.

Але таємниця її навчання у «медичному» так і залишилася таємницею.

Між нею, Вірою та двома бабусями.