Костя та Віра одружилися близько 8 років тому й одразу почали жити разом на орендованій квартирі. Дітей поки що не планували – обом на той момент було по 25 років, вважали, що важливо спочатку подбати про фундамент, трохи помандрувати, пожити для себе.

Перші два-три роки було все чудово і всіх все влаштовувало. Віра не працювала, займалася собою, виглядала чудово, були свої інтереси та захоплення. Костя ж заробляв достатньо, щоб забезпечувати себе, Віру, проживання та подорожі/покупки. Щось відкладалося у загальну скарбничку. Хоча назвати її загальною скарбничкою було важко – спільного лише те, що Віра могла цими грошима розпоряджатися нарівні з Костею, але сама гроші не відкладала.

Те, що заробляла Віра – вона витрачала на себе. Її так виховали, а Костя підтримував це – жінку має забезпечувати чоловік. Щоправда, раз на тиждень їхній будинок приходило прибирати спеціально навчена жінка. А домашніми пирогами та супами Віра балувала рідко – салат на вечерю та й все, бо стежила за своїм харчуванням.

Якось Костя завів розмову про дітей – Віра і не проти, але не зараз. Житла свого немає, якоїсь фінансової подушки теж. Назбирати не виходить.

– Давай відкладатимемо на квартиру, десь переглянемо витрати. Ми вже багато де були, і ще будемо, повір.. – запевняв її Костя.

Від Віри лише потрібно витрачати менше на нескінченні сукні та посиденьки з подругами в барах. Віра промовчала, зрозуміла, що поки не готова позбутися навіть цього, то яка розмова може бути про дітей взагалі, адже там одні розтрати… А Костя поки що стільки не заробляє, щоб підтримувати той же рівень життя з дітьми.

Костю розмова зачепила. Розходитися він із Вірою не збирався, любив її. Але й такий стан справ не влаштовував. Вирішив збирати сам. Протягом кількох років він відкладав премії, брав додаткові проєкти, засиджуючись допізна. Та й подорожувати вони стали рідше – просто не були коли з роботою Кості.

І ось Кості та Вірі по 33 роки. В цей час вона була готова до дітей. Заговоривши про це, Віра згадала про житло.

– Костя потрібно взяти іпотеку. Я подивилася – ось чудова квартира. – тицьнула пальчиком в оголошення Віра.

– Ага.. – не дуже зацікавився ним Костя.

Виявилося, що Костя вже назбирав на квартиру. Лише однокімнатну. І незабаром має відбутися угода.

– Як це я маю підписати відмову від неї? Чому? Та й навіщо нам однокімнатна? – дивувалася Віра.

Костя пояснив це тим, що на цю квартиру він заробив сам, перепрацьовував та позбавляв себе багато чого. Віра цього на собі не відчула – жила колишнім життям. Тож Костя вирішив, що буде справедливим цю квартиру записати лише на себе.

– А варіант із двокімнатною ми теж розглянемо, не хвилюйся, я радий, що ти нарешті дозріла. – Пообіцяв їй Костя, – мою однокімнатну будемо здавати, і якраз покриватимемо частину іпотечного платежу. Тільки за умови, що ти теж будеш вести трохи скромніший спосіб життя, тому, що нам потрібно буде швидше назбирати на початковий внесок по іпотеці. Та й до дитини потрібно підготуватися.

Віра образилася. Мало того, що чоловік приховував від неї додатковий дохід, тихо мовчки збирав, коли міг все в сім’ю нести. Так зараз, коли вже майже купив житло, просить її обмежитися, для загальної квартири. Як йому довіряти після такого?