Світлана гуляла по дитячому майданчику, розташованому у дворі будинку, зі своєю донькою. Було сонячно, і навколо веселилося багато дітей, які раділи теплому дню. Світлана озирнулася на всі боки в пошуках вільної лавки, з якою можна було б спокійно спостерігати за донькою. Така лавочка знайшлася, а сівши на неї Світлана побачила, як до її доньки радісно підбігає хлопчик із сусідньої квартири. Жінка озиралася на всі боки у пошуках його мами – Людмили. Побачила, як вона неквапливо наближається до дитячого майданчика. Світлана помахала їй рукою, зазначивши про себе, що молода жінка, як завжди, не дивлячись на теплу погоду, одягнена у водолазку з довгим рукавом та високим горлом. Вона знала причину чому так.

Люда підійшла і, привітавшись, присіла поряд. Вони трохи побалакали про своїх улюблених діток. Але Світлані не терпілося поговорити зовсім про інше. Вона дивилася на Людине обличчя, на новий синець у неї під оком, ретельно замазаний тональним кремом, але все одно видний.

Людмила не хотіла більше про це розмовляти, і сусідка це розуміла, але не витримала.

-Ну що, чоловік, твій вчора знову без настрою з роботи прийшов?

Людмила одразу стиснулася в грудочку. Їй важко було говорити про свої сімейні проблеми, та навіть згадувати, як чоловік знущається з неї чи не щовечора. Але Світлана не могла мовчати. Вона жила у сусідній квартирі, через стінку. А чутність у панельній багатоповерхівці була чудова. Отже, мимоволі всі сусіди виявлялися свідками того, як Людин чоловік постійно з’ясовував з нею стосунки.

Часто морального приниження дружини йому було недостатньо, і тоді він займався рукоприкладством. Страшенно турбуючись за сусідку, Світлана вже двічі викликала поліцію, у розпал сусідських скандалів. Але це не допомогло. Люда відмовлялася писати заяву на свого чоловіка. Поліція приїжджала в цю квартиру набагато частіше ніж двічі, коли їх викликала Світлана. Інші сусіди теж не залишалися осторонь і викликали. Але результат завжди був однаковий. Людмила заявляла, що сусіди помиляються й у них із чоловіком все нормально. Так посварилися трохи, говорила жінка ховаючи синці.

А тим часом сліди побиття не встигали сходити з тіла молодої жінки. Світлана ніяк не могла цього зрозуміти, і мовчати також не могла. І ось сьогодні, сидячи на лавочці біля дитячого майданчика і спостерігаючи за іграми дітей, вона знову вкотре завела цю розмову.

-Людо, ну скільки можна. Скільки ти ще терпітимеш цього тирана. Адже в тебе син, він все бачить. Як дитина нормально може рости у такому становищі? Та й, зрештою, ти за себе не боїшся?

Людмила відповіла ховаючи очі:

-Я все розумію, Світлана, звичайно дитині не на користь таке бачити. Але як я вже тобі казала, що я можу вдіяти? Ну, не можу я від нього піти! Не можу! Нема куди піти. Я не працюю, і заощаджень у мене ніяких немає. Грошей на руки чоловік не дає зовсім, за покупками разом їздимо. До батьків піти не можу, вони в мене п’ють. Якось я заїкнулася про розлучення, чоловік тільки засміявся мені в обличчя. Сказав, що можу йти хоч на всі чотири боки, але сина мені не віддасть. У мене ні житла, ні роботи, та ще і я з неблагополучної родини. Чоловік каже, що будь-який суд присудить сина йому. А я не уявляю, як жити без сина. І чоловікові залишити дитину страшно. Звичайно, зараз він поки хлопчика не чіпає, але хто знає, якщо вони залишаться вдвох.

-А, тобто ти розумієш, що твій чоловік небезпечна людина? І за сина боїшся, а на себе зовсім наплювала?

-Не наплювала. Я чекаю. Незабаром наша черга до дитячого садка підійде. Як тільки дитина піде в сад, я вийду на роботу, намагатимуся відкладати, щоб хоч якась матеріальна база була, перед тим як тікати від чоловіка. Але ти знаєш, – Люда підвела очі на сусідку, – не завжди у нас все так жахливо. Бувають і добрі моменти. Іноді він кається, каже що розлютився, обіцяє що більше ніколи не підніме на мене руку. Ось днями нас із сином до аквапарку водив. Дитина була така щаслива.

Світлана перевела погляд на сина Людмили, який грає з її донькою. На вигляд це був звичайний хлопчик, який радіє життю. Але жінка бачила, що весь домашній негатив позначається вже і на ньому. Хлопчик здригається від різких звуків, іноді злякано озирається на всі боки, ніби боячись наближення батька. Невже Люда сама цього не зауважує? Але сказала тільки:

-Знаєш, чоловік твій тиран і садист. Але й на таких управах знайдеться. Не треба нічого боятися, треба діяти.

Те, що на Людиного чоловіка можна знайти управу, Світлана знала не з чуток. Ще вперше, після того, як вона викликала поліцію, коли він бив дружину, цей чоловік підстеріг Світлану в під’їзді, притиснув до стіни й намагався загрожувати. Говорив, що ноги їй вирве, якщо вона ще раз влізе в його сімейні справи.

Світлані пощастило, її чоловік якраз був удома, тільки-но повернувшись з роботи. Вона одразу повернулася до своєї квартири й пожалілася йому.Чоловік без слів вискочив з квартири, і вже у дворі наздогнав сусіда. Він так з ним поговорив, що з того часу Люди чоловік побачивши Світлану, обходив її за кілометр, а якщо їм доводилося стикатися на сходах, опускав очі, і мовчазною тінню прослизав повз. З того часу Світлана розуміла, що цей чоловік “герой” тільки в жіночому суспільстві.

Жаль тільки одне. Світлани чоловік працював позмінно і якось так виходило, що коли в сусідній квартирі відбувалися особливо страшні сцени, його не було вдома.

Надворі вечоріло і ставало прохолодно. Багато матусь покликавши своїх дітей, почали розходитися з дитячого майданчика. Пішли додому і Люда зі Світланою, ледве відірвавши своїх дітей один від одного.

Світлана через стіну чула, як у сусідній квартирі повернувся з роботи Люди чоловік, але сьогодні там було все спокійно. Мабуть, чоловік напередодні зганявши всю свою лють на дружині, заспокоївся на якийсь час. А Світлана все думала про бідну сусідку.

“Ну як же так? Чому Люда стільки часу терпить цього кухонного боксера?”

Світлані здавалося, якби чоловік вдарив її хоч раз вона пішла б куди завгодно, ні на що не подивилася. Без грошей, без житла!

На другий день, Світлана забравши доньку поїхала до мами, на тиждень. Поки чоловік бував на вахті, вони частенько там гостювали.

А через кілька днів Світлані зателефонувала жінка з першого поверху, яка вважається першою пліткаркою в будинку.

-Світло привіт. Я так розумію вас удома немає, ви, напевно, знову у мами? Значить ти не курсі, що в нас тут трапилося?

Було ще рано і Світлана відверто позіхнувши в трубку, приготувалася почути нову порцію пліток. Але те, що вона почула ледь не змусило її випустити телефон.

-Ой, жах, жах що трапилося, – казала сусідка. – Уявляєш, учора ввечері чоловік Люди знову за старе взявся. І так довго це все тривало, що сусіди знизу знову не витримали, викликали поліцію. А поліція відмовилася приїжджати на цю адресу. Обґрунтували начебто тим, що багато разів там були, і господиня ніколи не має претензій до чоловіка. А цей цап все не заспокоювався, Людочка кричати почала. Тоді інші сусіди до поліції зателефонували. Але поки поліціянти рухнулись, приїхали, у квартирі Люди вже все стихло. Тільки хлопчик плакав, голосно так ридав. А знаєш чому? Не стало Люди. Говорить, що випадково. Нібито просто ніяково штовхнув, і вона щось там упала. Але ж вона так кричала! – Жінка плакала в трубку.

Коли Світлана поклала трубку, то й сама розплакалася. В голові весь час крутилася остання зустріч з Людмилою, на дитячому майданчику.

“Ну чому, чому я не була переконливішою, і не вмовила її піти від чоловіка! Треба було зробити щось рішуче, силою змусити Люду, забрати до себе у квартиру.”

Світлана плакала і докоряла собі, розуміючи, що їй тепер все життя доведеться жити з вантажем провини за те, що не зробила все можливе, щоб уберегти сусідку.