Віра одна ростила дітей – чоловік пішов, коли народився молодший син, Ігорко, і лікарі одразу й безапеляційно заявили, що він у них буде, як зараз кажуть, «особливий».

Він не відразу пішов, а роки через три, коли молодший син став надто виділятися на тлі інших дітей.

– Це ти у всьому винна, пігулки ці пила – я тобі казав, шкідливо це, – сказав він дружині. – От і розбирайся з цим усім сама.

І Віра розбиралася: влаштувалася прибиральницею, як старший син Міша зі школи приходив, вона залишала його з молодшим Ігорем і бігла на роботу.

Ще подруга їй допомогла – швейну машинку віддала, і Віра брала замовлення додому. Нічого, справлялася.

Ігор був добрим хлопчиком, так, не особливо кмітливим, але смішним і славним. До того ж старший син цілком урівноважував цю життєву несправедливість – вигравав міські олімпіади з математики, був чемпіоном з шахів і взагалі маминою гордістю.

Ні, Віра намагалася не виділяти Мішу, але з іншого боку – як тут не виділяти, якщо син був таким розумним. Він і гроші почав рано заробляти, забезпечувати себе – і книжки сам собі купував, і музичні диски, і ще щось, Віра не розбиралася.

Молодший більше витрачав гроші – з кожної пенсії вона виділяла синові на кишенькові витрати, щоб він міг купувати собі цукерки та чипси, що там ще могло його цікавити.

Щоправда, з ним завжди відбувалися якісь історії – то черевик втратить, то обміняє новий ліхтарик на порожню коробочку.

У такі моменти Віра забувалася, сплескувала руками й говорила:

– Який ти в мене дурний!

Віра дуже пишалася своїми синами, такими різними, але чудовими хлопчиками – старший був її надією та опорою, а молодший втіхою, аж до старості вона буде комусь потрібна.

Але, як і будь-якій іншій жінці, їй хотілося зустріти свою половинку, не вічно ж за колишнім чоловіком сумувати. Але коли кого зустрінеш, коли дім робота магазин і так по колу?

Вона не одразу звернула увагу на цього чоловіка. Був він тихий, безбарвний, навіть описати його було б складно.

Він приходив до неї підшивати штани та піджаки, зріст у нього був нижчий за середній, а посада, мабуть, вимагала костюма. Він завжди справно платив, а потім вже став і коробку цукерок приносити або пакет із фруктами.

Віра давно не отримувала ні від кого знаків уваги, а коли розмовляла з ним, зрозуміла – за цією непримітною зовнішністю ховається добре серце та гострий розум.

І ось він покликав Віру на побачення. Так і сказав:

– Я можу запросити вас сьогодні на вечерю?

Віра розгубилася – вона на побаченнях вже стільки років не була, що й забула, як це буває. Але відмовитися не змогла – почервоніла, як школярка, і обіцяла прийти.

Добре, що сьогодні був вихідний, і Міша вдома був, щоби за Ігорем подивитися.

Сукня у Віри була – вона, як відчувала, купила на розпродажі відріз шифону і пошила собі легку як хмару квіткову сукню.

Туфлі були на останньому подиху, і вона витягла їх із коробки з великою надією. Приміряла і розплакалася – каблук відвалився, підошва їсти просить … І як у таких туфлях на побачення йти?

Сини прибігли на її сльози, злякалися, почали розпитувати. Довелося їм усе пояснювати.

Мишко взяв туфлі в руки, уважно роздивився їх, трохи подумав, а потім сказав:

– Ну, тут нічого страшного – будь-хто впорається з такою проблемою. У нас у районі три майстерні. Перша в сусідньому будинку, там працює товстий старий, він страшенно капризний і бере дуже дорого. Друга майстерня через дорогу в одному кварталі ходьби. Там працює ціла сім’я, троє братів. Візьмуть недорого, але зроблять сяк-так, якщо кавалер запросить тебе на танець, може статися катастрофа. Так що ідеальний варіант, це третя майстерня – дві зупинки на автобусі, ціна помірна, якість відмінна. Якщо вийдеш зараз, навіть волосся потім встигнеш потім накрутити.

Віра сплеснула руками – який у неї все ж таки розумний син!

Ігор теж узяв у руки старі туфлі матері, покрутив їх трохи, потім повернув і пішов у свою кімнату. Віра тим часом вже накинула плащ і взувала кросівки, щоб бігти у взуттєву майстерню.

Молодший син вийшов зі своєї кімнати й простяг матері бляшану коробку.

– Що це? – Здивувалася Віра.

– Купи нові туфлі, мамо, – сказав він.

Віра відчинила коробку. Там стопочкою лежали гроші, багато грошей – одного погляду вистачало, щоби зрозуміти – на нові туфлі вистачить.

Вона звела на сина здивовані очі.

– Звідки стільки?

– Я назбирав – усміхнувся Ігор – Бери, мамо.

Ніколи Віра не плакала так гірко, і ніколи не була така щаслива.

Головні речі може зрозуміти будь-хто, для цього не потрібен великий розум, а потрібне лише добре серце.