Мар’яна сиділа на кухні та дивилася на розкладачку, яку їй виділили у власному будинку. На ній спав син Степан. Ця розкладачка все, що їй дала мати. Завезти у квартиру коляску дитини вона не дозволила.

Мар’яна повернулася додому після розлучення із чоловіком. Він попросив покинути його квартиру разом із сином. Син йому теж був вже не потрібний. У нього нова жінка та нове життя. Мар’яна зібрала свої скромні пожитки, речі сина та поїхала додому до батьків. Але приїзду молодшої доньки ніхто не був радий. Вона не так часто спілкувалася з матір’ю та й та не сказала, що старша сестра Христина з дітьми тепер живе з батьками. Мар’яна була впевнена, що Христина з чоловіком та дітьми живе з батьками чоловіка у їхній трикімнатній квартирі. Але як виявилося, що як тільки Мар’яна переїхала до чоловіка, то Христина розлучилася з чоловіком і повернулася до батьків. Чоловіка вона терпіла тільки тому, що їй йти самій не було куди. І про розлучення сестри мама не говорила.

Якщо так подумати мама взагалі їй нічого не говорила, що у них діється. У двох словах питала, як справи у Мар’яни, повідомляла, що у них з батьком все добре і вішала слухавку. Але Мар’яну це не дивувало. Мати взагалі мало виявляла інтерес до життя молодшої дочки. Батько не звертав увагу на обох дочок. Він мав телевізор.

А найболючішою була розмова з матір’ю, коли Мар’яна приїхала.

-Чого не попередила? – Мати була вдома, у неї вихідні серед тижня. Батько на роботі. Діти Христини в саду, а де була сама Христина навіть мати не знала.

-Ми з Сергієм розійшлися. Я повернулася додому. Мені йти більше нема куди.

-Ну нічого собі! А нас ти спитала чи чекаємо ми тебе? І де ти зібралася жити? Нас із батьком із кімнати виженеш? – Мати не приховувала свого невдоволення.

-Мамо, але ти не говорила, що Христина з вами живе. – Мар’яна була розгублена.

-А я що тобі повинна все доповідати?

-Але це і мій будинок теж. У мене також тут є частка. – Вона намагалася якось пояснити, що їй нікуди більше йти.

– Частка у неї є. – пирхнула мати. – Нас змусили тобі дати. Немає тут нічого твого. Цю квартиру давали на нас із батьком та Христиною. – Розмову про частку у квартирі вибивав мати. Для неї це була дуже болюча тема.

Вони жили в комунальній квартирі, які мали роздавати й щоб отримати більше кімнат вирішили завести другу дитину. Але щось пішло не за планом і ордер на квартиру дали рівно за день, як у мами почалися пологи. А змінити щось не вдалось, тим більше народилася друга дочка. І замість бажаної трикімнатної квартири їм дали двох, а улюблена Христина була змушена ділити свою кімнату з сестрою. Мар’яна була не винна, але мати та сестра звинувачували її в тому, що їм не дали трикімнатну квартиру. А під час приватизації батьків змусили Мар’яну виділити частку. Так Мар’яна стала ще більшим ворогом. А батькові було все одно. Він мав телевізор.

-А мої речі? Я ж лишила тут. – Коли Мар’яна виїжджала, то залишила тут багато пам’ятних речей. Колишньому чоловікові не подобалося все це, а тут ніби було де залишити.

-Я хотіла викинути, але тітка Тамара погодилася їх у себе залишити. Має будинок великий, є де складувати. Можеш до неї з’їздити.

Тітка Тамара була дуже дивною жінкою. У всякому разі, так здавалося Мар’яні, коли вона була маленькою. Тітка Тамара старша сестра маминої мами. Вона дуже вдало свого часу вийшла заміж, але на цьому вдача Тамари закінчилася. Єдиний син виявився зі слабким серцем і не прожив і двох років. Після смерті сина Тамара дуже прив’язалася до племінниці, мами Мар’яни – Зої.

Чоловік Тамари брати з дитячого будинку дитину відмовився і вони прожили понад двадцять років цілком спокійно, поки Тамара не з’ясувала, що чоловік має дитину на боці. Розлучення було тихим. Жінці чоловік залишив їхній заміський будинок. Інших подробиць ніхто не знав, а Тамара  не розповідала.

Мати дуже відверто дала зрозуміти, що доньці та її синові тут не раді. Та й спати нема де. Одна стара розкладачка на двох. З грошей у Мар’яни було мало. Оскільки до моменту розлучення чоловік утримував її повністю, їх вдалося зібрати трішки. Але жити на це не було можливим, особливо не маючи даху над головою.

Сидячи на кухні Мар’яна думала, що робити, але рішення не було. Вона дуже сподівалася, що тітка Тамара, не дивлячись на свою відстороненість від родичів, дозволить Мар’яні хоча б кілька днів пожити в неї, доки та не знайде житла. Вона так і заснула за кухонним столом, поки Степан не розбудив її вночі, коли зголоднів. А мама вранці їй жалілась, що спати не дали.

Тітка Тамара зустріла доньку племінниці сухо, але в житлі на кілька днів не відмовила. Дача була розкішна. Великий, просторий, дерев’яний будинок. Мар’яні з дитиною виділили одну кімнату. На радість Мар’яна, дві коробки з її особистими речами тітка Тома не викинула.

Мар’яна, щоб не заважати тітці почала термінові пошуки житла. Вона обдзвонила знайомих, чи немає в когось на прикметі кімнатки. Вивчала усі сайти з оренди житла. Але нічого, що хоч якось могло вписатися до її бюджету не було.

Від Сергія прийшло повідомлення, що він пересилатиме її по чотири тисячі як аліменти, поки дитині не виповниться три роки. Згодом половину суми. За законом він повинен утримувати жінку та дитину до цього віку. Але нагадав, що якщо вона подасть на аліменти до суду, то цього не отримає. Це вже якісь гроші.

Тітка Тамара зайшла до неї в кімнату, коли Мар’яна отримала повідомлення.

-Мар’яно, нам треба поговорити. Спустись на кухню.

-Добре.

Степан спав. Дитячого ліжечка не було і Мар’яна укладала його разом із собою. Але щоб він не впав з ліжка, вона підкладала подушки й накривала їх покривалом.

Тітка Тамара сиділа на кухні, на столі стояли чашки з чаєм. Мар’яна сіла за стіл.

-Ну, то що ти думаєш робити? – Тітка Тамара була серйозною.

-Сергій написав, буде платити аліменти. Як тільки він переведе, я одразу знайду житло.

-І всі гроші віддаватимеш незрозуміло кому?

-У мене немає іншого варіанта. Мені жити нема де. Мама дала твердо зрозуміти, що мені місця у їхній квартирі немає.

-А жити за що?

-Спробую роботу знайти.

-Степану рік. Яка робота? Куди тебе візьмуть?

-Не знаю я тітка. Не знаю. – Мар’яна заплакала. – Не думала я, що без даху над головою залишусь.

-Ясно все з тобою. – Тамара зітхнула. – Моя хатня робітниця перед твоїм приїздом звільнилася. – Наявність хатньої робітниці у тітки Тамари стала для Мар’яни відкриттям. – Можеш залишитись у мене, але за будинком стежитимеш. Я вже не в тому віці, коли на такі хороми є сили.

-А до міста переїхати?

-Квартиру я здаю, треба ж за щось жити. Та й повітря там не дуже. Лікар радив більше свіжого повітря. – Тамара подивилася на Мар’яну. – Ну так що? Будеш у мене на господарстві?

-Спасибі тітко Тамара. Я все робитиму. Чесне слово. – Мар’яна дуже зраділа таким новинам. Адже тепер вона має де жити.

Тамара звикла не довіряти людям. Ні, це не зрада так її змінила. Колишнього чоловіка вона розуміла по-своєму. І він подбав про неї. Залишив будинок, квартиру після розлучення. Постійно грошей передавав. А на додаток написав заповіт на неї. Як же там його нова співмешканка верещала, коли дізналася про заповіт. Сину вже дев’ятнадцять було, коли він помер, а з нею так і не одружився. Хлопцеві однокімнатна квартира дісталася, яку на 18 років батько подарував, а співмешканка залишилася ні з чим.

Тамару сильно розчарувала племінниця, в яку вона дуже любила. Після того як Тамара розлучилася із заможним чоловіком, то племінниця до неї інтерес втратила.

Ось і придивлялася Тамара до Мар’яни. А дівчинка виявилася доброю. За будинком дивилася, до магазину бігала, часто свої гроші на спільні продукти витрачала. У садку помагала.

На свій сімдесятип’ятирічний ювілей Тамара запросила племінницю із сім’єю. З розповідей Мар’яни вона знала, що мати з нею особливо не спілкується. Навіть не цікавилася де дочка живе та на що живе. Тільки й переживала, що у Христини діти ростуть, а у квартирі місця всім мало. Томі дзвонила, плакалася, що онуки в місті все літо чахнуть. Тільки Тамара непохитна, не любить шуму, а у Христини онуки галасливі.

Зібралися всі за столом. Усі їли, пили, господиню нахвалювали, що всіх зібрала, бо давно не бачилися.

-Зоя. – Тамара вирішила до племінниці звернутися наприкінці застілля. – Я в лікарів була. Здоров’я підводити стало. Мені потрібний догляд. Забереш мене до себе? Ти вже на пенсію вийшла начебто.

-Тільки через пів року виходжу. – Зоя відповідала з побоюванням.

-Ну не страшно. Христина, якщо що, за мною доглядає. Вона так і не працює?

-У Христини діти. Та й нікуди нам тебе брати до себе. – Зоя не горіла бажанням забрати стару до себе. – Може, ми до тебе переїдемо краще. Великий будинок.

-Так будинок я продавати вирішила, щоб було на що мене ховати. Та й боргів багато нагромадилося. Пенсія у мене маленька. Все життя не працювало. А так якщо борги до своєї кончини не віддам, банк будинок забере, ти ще і йому винною залишишся.

-А я тут до чого? – Зоя занепокоїлася. Вона взагалі розраховувала за гроші з цього будинку свої справи вирішити.

-Так ми ж моя спадкоємиця. Єдина. – Тамара окинула всіх поглядом. Мар’яна мовчала. Тітка навчила її головному правилу – ніколи не говори скільки в тебе насправді грошей. Про те, що з фінансами у тітки все гаразд Мар’яна знала. І на похорон відкладено і на життя досить.

-Тітка Тамара, ну хто сказав, що нам доведеться за тобою доглядати? Не всі ж старі лежачими й хворими доживають свій вік. – Христині така перспектива теж не подобалася. Вона, як і мати, розраховували на цей будинок. – І місця спеціальні є, де за пенсіонерами доглядають.

-У будинок для людей похилого віку здати хочете? – Тамара розгнівалася. Знала, що відмовлятимуться, але щоб ось так відверто.

-Ні звичайно. – Зоя суворо подивилася на дочку. – Христина мала на увазі, що іноді потрібна медична допомога, а її лише у спеціальних місцях надають.

-А чому тільки ми? – обурилася Христина. – А Мар’яна для чого? Вона що не зможе?

-А я то тут причому? Тьотя Тома будинок продасть, а я поїду. Ви ж мене з квартири вивели. Мені жити ніде і забирати її нікуди.

Довго Зоя з Крістіною сперечалися, хто має літню родичку доходжувати, тільки саму Тому не питали, чого вона хоче.

Вранці після свята Тома прокинулася без тіні сумнівів, що далі робити.

Тома померла за п’ять років. Зоя спадщиною вступати не стала, боялася, що борги на неї повісять, адже Тома так і не продала будинок. І з похороном не допомагала. Немає в неї грошей, пенсіонерка вона, а Крістіна на роботу не може влаштуватися, нікому не потрібна жінка з двома дітьми.

Тільки ось коли дізналася Зоя, що Міла з сином у домі Томи тепер господарюють. Приїхала і зажадала будинок їй повернути, вона спадкоємиця. Тільки не було у тітки Томи ніякої спадщини. Того вечора Тома все на Мілу переписала, а Мілці наказ дала, щоб мати правду не знала. Нехай думає, що Міла на роботу вийшла і борги Томи сплатила, за це та їй і дім підписала. І щоб нікому не говорила, яке має майно. Люди заздрісні.

Жаль, що і власну матір довелося на місце ставити, адже такий будинок великий. Їм із батьком місця вистачить. Старим же корисне свіже повітря. А Крістіночка якось сама в квартирі з дітьми впорається, вони ж уже дорослі. Довелося нагадати, що в тій квартирі у неї частка є і якщо її не дадуть спокою, то вона знайде спосіб їй скористатися.

Так здобуття свого кута назавжди позбавило Мілу сім’ї, але навіщо триматися за ту сім’ю, якою ти все життя була тягарем. А у Мили син росте, мати тішить. Життя особисте налагоджується.

-А чому тільки ми? – обурилася Христина. – А Мар’яна для чого? Вона що не зможе?

-А я то тут причому? Тітка Тамара будинок продасть, а я поїду. Ви ж мене з квартири виселили. Мені жити ніде.

Довго Зоя з Христиною сперечалися, хто має доглядати, тільки саму Тамару не питали, чого вона хоче.

Вранці після свята Тамара прокинулася без тіні сумнівів, що далі робити.

Через п’ять років вона померла. Зоя спадщиною вступати не стала, боялася, що борги на неї повісять, адже Тамара так і не продала будинок. І з похороном не допомагала. Немає в неї грошей, пенсіонерка вона, а Христина на роботу не може влаштуватися, нікому не потрібна жінка з двома дітьми.

Тільки ось коли дізналася Зоя, що Мар’яна з сином у тому домі живуть, приїхала і зажадала будинок їй повернути, вона спадкоємиця. Тільки не було у тітки Тамари ніякого заповіту. Того вечора Тамара все на Мар’яну переписала й сказала що б мати правду не знала. Нехай думає, що Мар’яна на роботу вийшла і борги Тамари сплатила, за це та їй і дім віддала. І щоб нікому не говорила, яке має майно. Люди заздрісні.

Жаль, що і власну матір довелося на місце ставити, адже такий будинок великий. Їм із батьком місця вистачить. Старим же корисне свіже повітря. А  Христина якось сама у квартирі з дітьми впорається, вони ж вже дорослі. Довелося нагадати, що в тій квартирі у неї частка є і якщо її не дадуть спокою, то вона знайде спосіб нею скористатись.

Так здобуття свого кута назавжди позбавило Мар’яну сім’ї, але навіщо триматися за ту сім’ю, якою ти все життя для неї була тягарем. А у Мар’яни син росте, мати тішить. Життя особисте налагоджується.