— …У нас тут все ж таки не столиця, тому платити бабусям-дідусям за допомогу з онуком взагалі дико! – розповідає тридцятирічна Дар’я. – Так, є такі батьки, які не залишаються з онуками з різних причин. Але ті, хто сидять, роблять це безплатно… І в нашій сім’ї так було й досі! Мої батьки стали брати Антона собі кілька разів на місяць, на вихідні. Вдень у суботу забирають, увечері у неділю привозять. Тато часто з роботи забігав поспілкуватися з онуком. Мама допомагала: час від часу відпускала мене до перукарні, на манікюр, до магазину. Нечасто, двічі-тричі на місяць.

– А тепер що? Відмовилися?

– Не відмовилися, але вимагають грошей за допомогу! Причому, до смішного: тато покликав чоловіка у суботу щось там допомогти у гаражі, і там йому заявив про гроші. Мовляв, сидіти з дитиною – це праця, а всяка праця має бути оплачена! Чоловік розгубився спочатку, не відразу зрозумів навіть, що відповісти, а коли прийшов до тями, запитав, про яку суму йдеться, і чи буде в неї зарахована сьогоднішня допомога тестю в гаражі, наприклад…

– Хм.

– Ага. Дід образився не на жарт, розмова зайшла в глухий кут, розійшлись невдоволені один одним… Я так думаю, це його мама підбила на цю розмову. Вони набрали кредитів на розбудову дачі, тепер грошей у них не вистачає. Але ми тут до чого? Адже не багаті, живемо втрьох на одну зарплату…

Дарина з чоловіком та маленьким півторарічним сином живуть в обласному центрі. Чоловік працює, Дарина сидить у декреті. Живе молода сім’я у квартирі, що належить свекрусі, завдяки чому, власне, і зводять кінці. Якби довелося платити за оренду або іпотеку, було б туго. А так їм більш-менш вистачає на необхідне, до того, Дар’ї виходить навіть потроху збирати на всяк випадок.

І досі вони жили не тужили, але минулого літа батьки Даші вирішили реконструювати дачу. Там накопичилася вже купа проблем: і дах треба ремонтувати, і підлогу, і ґанок, одне тягне за собою інше.

— Дотягли, коли будматеріали стали коштувати просто кінські гроші! – зітхає Даша. – Але ж хто знав, що так буде. Вирішили робити, адже  навряд чи ціни впадуть… Ну, і не підрахували. Довелося брати два споживчі кредити.

Кредити батьки взяли, але розплачуються за ними насилу, це видно. Ціни на продукти злетіли, і батькам відкладати ті суми, що торік, не виходить вже давно. Батьки не дозволяють собі нічого зайвого, м’яса давно вже не їли, сидять переважно на крупах і макаронах, зрідка беруть курку, яку розтягують удвох на тиждень. Трохи ласощі купують тільки в ті дні, коли беруть у гості онука. Грошей у них завжди немає.

Даша намагалася акуратно закинути вудку чоловікові, що, можливо, можна допомогти батькам матеріально. Але особливого захоплення та розуміння не знайшла. Дорослі люди набрали кредитів, адже на щось вони розраховували, знизує плечима чоловік. Нехай тепер розплачуються, а комусь зараз легко. Він гроші також не малює.

– Дуже туго буде – нехай дачу продають! – міркує чоловік.

Даша тільки зітхає: дачу батьки не продадуть ніколи, це їхнє дітище.

А тепер ось, значить, мама з татом вигадали вихід – вимагають, щоб їм приплачували за онука.

— Тобто до цього сиділи безплатно на спільне задоволення, а тепер вийми та поклади гроші? – зітхає Даша. – Як платити? А скільки разів тоді на місяць вони безплатно приходитимуть просто побачити онука? чи все, тепер тільки за гріш їх онук бачити буде?

А може, й справді в цій ситуації батьки неправі? Вирішують коштом молодої сім’ї проблеми. Якби через онука їм довелося піти з роботи, ну куди не йшлося, можна й попросити компенсацію у дітей. Але так, на рівному місці, вчора сиділи безплатно, а сьогодні – тільки за гроші, це неправильно якось.

Чи, може, й справді кожна праця має бути оплачена, і діти зобов’язані?

Що думаєте?