Віра Григорівна задумливо йшла по осінньому парку, ворушачи ногами стос листя. Осінні пейзажі викликали в ній смуток, але вона любила гуляти цим парком у будь-яку пору року. А додому не хотілося повертатись зовсім. Що на неї там чекає? Порожня квартира та єдиний співрозмовник – телевізор. Так, чесно кажучи, Віра Григорівна розмовляє з телевізором. Просто, щоби почути звук власного голосу. Самотність дуже обтяжувала літню жінку.

Так було завжди. Раніше у Віри Григорівни була велика родина. Улюблений чоловік та діти. Діти вони й зараз є. Найулюбленіші, найкращі, але на жаль живуть вони далеко від неї. Виросли, роз’їхалися різними містами. Все спілкування з ними у Віри Григорівни зводиться до нечастих телефонних дзвінків, фотографіям онуків, що ростуть, і рідкісним візитам раз, іноді два на рік.

А коханого чоловіка Віри Григорівни не стало двадцять років тому. Нещасний випадок трагічно обірвав життя ще сповненого сил чоловіка. Тоді діти ще жили в батьківському домі, і Віра Григорівна знайшла втіху в них, присвятивши їм усю себе.

Коли діти виросли та роз’їхалися, робота стала для жінки всім. Вона пішла в неї з головою, затримуючись наприкінці робочого дня, беручи підробітки додому. Завдяки такій працьовитості, згодом у жінки накопичився дуже пристойний рахунок у банку, який після виходу на пенсію вона поділила грішми між двома своїми дітьми, дочкою та сином.

Але самотність, з приходом пенсії, навалилася на Віру Григорівну важким вантажем. Більше нікуди не треба було поспішати вранці, не було звичних розмов із колегами. Порожнеча і вічно робочий телевізор. Його жінка включала ледь вставши з ліжка, а вимикала перед сном. Все це для того, щоб не так гостро відчувати свою самотність.

Вечорами Віра Григорівна гуляла парком, майже кожен день, якщо погода дозволяла. Вона годинами бродила його вузькими стежками, сиділа на лавках, вдихаючи повітря наповнене ароматами рослин.

Задумавшись про своє життя, Віра Григорівна не помітила купи, присипаної осіннім листям. Спіткнулась і ніяково сплеснувши руками, впала на коліна, боляче вдарившись при цьому.

До неї на допомогу підскочив чоловік, що незрозуміло звідки взявся, приблизно її віку.

-Ви вдарилися? Дозвольте вам допомогти, давайте руку. Ви можете підвестися? Ногу не підвернули?

Віра Григорівна скористалася запропонованою допомогою та піднялася на ноги.

-Ні, здається не підвернула. Колінки розбила тільки, як у дитинстві. Правильно кажуть, що старий, що малий.

-Та яка ж ви стара, ви ще молода і зізнатися, дуже приваблива жінка. От я зовсім старий.

Віра Григорівна засміялася.

-А мені ось здається, що ми з вами приблизно одного віку.

Анатолій усміхнувся. Він був такий радий розмові з цією жінкою. Сказати правду, за нею він спостерігав вже не перший день, та й не перший місяць. Чоловік теж гуляв у цьому парку, і помітив таку самоту душу, як він сам. Давно йому хотілося з нею заговорити, але він не наважувався, бачачи, що жінка не звертає на нього жодної уваги. Вона гуляє завжди занурена у свої думки. А ось тепер підвернувся привід для розмови, хай і не вдалий. Але Анатолій був радий і йому.

Віра Григорівна та чоловік присіли на лавку і проговорили до темряви. У них виявилося так багато спільних тем для розмови, що здавалося, вони розуміють один одного з півслова. І погляди життя у них виявилися однакові.

Коли на вулиці зовсім стемніло, Анатолій провів жінку до її під’їзду. Домовившись з нею про зустріч наступного дня, все в тому ж парку, пішов додому, окрилений новим знайомством.

А Віра Григорівна, переступивши поріг своєї квартири, вперше за довгий час не стала включати телевізор. Їй вистачило спілкування. Жінка пила чай на кухні й посміхалася, перебираючи в голові всі фрази, сказані між ними за цей вечір.

Наступного дня жінка не дочекавшись призначеного часу пішла до парку, думаючи, що зачекає Анатолія там. Але чоловік вже гуляв алеями, теж вирішивши прийти раніше.

З того часу Анатолій та Віра Григорівна зустрічалися щовечора. Їхнє життя більше не було порожнім і самотнім. У ньому виник сенс. Цілий день Віра Григорівна чекала вечірньої зустрічі з Анатолієм, постійно кажучи собі не забути розповісти йому про цікаву передачу, про котлети, про все що відбувалося протягом дня.

Так тривало півтора місяця. Наставала зима і погода не радувала людей похилого віку. Одного вечора розігралася хуртовина, але й це не зупинило чоловіка з жінкою. Вони зустрілися у парку, але довго гуляти не змогли. Погода не давала їм змоги спілкуватися. І тоді Віра Григорівна запропонувала:

-Анатолію, а ходімо до мене. Чаю поп’ємо, зігріємось.

Чоловік, який так давно очікував цієї пропозиції, зрадів.

У квартирі їм було набагато веселіше. Вони попили чаю, разом подивилися телевізор. А на вулиці мело ще сильніше. Віра Григорівна, не довго думаючи, запропонувала Анатолію залишитися до ранку. Спати можна в залі, на дивані. Сказавши, вона трохи пожаліла про свої слова, але чоловік вже радісно погодився.

-Дякую тобі, Вірочка, я із задоволенням залишусь. Чесно сказати, не дуже хочеться в таку погоду блукати нічними вулицями.

За кілька місяців Анатолій вже зовсім перебрався до Віри Григорівни. Вони й самі не помітили, як це вийшло. Чоловікові не хотілося йти вечорами, а жінці відпускати його. Так і зійшлися дві самотності, фарбуючи життя одне одного.

Віра Григорівна більше не страждала від самотності у своїй квартирі та не розмовляла з телевізором. Для цього вона мала співрозмовника.

Вони разом ходили по продукти, разом готували. Життя кардинально змінилося на краще.

Тільки одне затьмарювало радість Віри Григорівни. Те, що вона ніяк не наважувалася сказати своїм дітям про чоловіка, що з’явився в її житті.

Так, жінка знала, діти були сильно прив’язані до батька, але ж з моменту, як його не стало минуло двадцять років! Здавалося, діти зрозуміють і не засудять її.

Тим часом наближався її день народження. Дочка із сином обіцялися приїхати, разом із другими половинками та онуками. Вірі Григорівні було дуже ніяково, але вона запропонувала Анатолію на цей час повернутися жити до себе.

-Не хочу, щоб діти прямо з порога побачили в нашій квартирі стороннього чоловіка. Я їх підготую, розповім про тебе. А наступного дня ти прийдеш, і я познайомлю вас.

Чоловік погодився зненацька легко. Йому й самому було так простіше, щоб знайомство з її дітьми відбулося тоді, коли вони вже про нього знатимуть.

Донька та син, зі своїми сім’ями приїхали напередодні дня народження. Квартира наповнилася шумом. Віра Григорівна любила подібну суєту, любила онуків, що бігають і стоять на голові. Тиша пригнічувала її набагато сильніше, ніж метушня великої родини.

Пізно ввечері, коли онуки нарешті вщухли спати, Віра Григорівна покликана на кухню сина з дочкою, для серйозної розмови. Жінка протягом усього дня набиралася йому рішучості й підбирала потрібні слова. Тому, як тільки діти посідали за стіл, вона сказала їм:

-Я зустріла чоловіка, ми вже живемо разом. Я хочу вас познайомити з ним.

Дочка витріщила очі, а син подавився чаєм, який пив у цей момент.

-Ти що мама, що значить ти зустріла чоловіка? Якого ще чоловіка? Ти пенсіонерка! Як це живете разом? Ти привела когось сюди до нашої квартири? У ту саму квартиру, яку ви купили разом із батьком? – Почала донька на підвищених тонах, анітрохи не переймаючись, що своїм криком може розбудити сплячих дітей.

І брат її підтримав:

-Мамо, які чоловіки у твоєму віці! Мені соромно за тебе! Що тобі не живеться спокійно, як іншим жінкам пенсійного віку. Тобі належить думати про онуків, а ти туди ж, про мужиків. Ти зрадила, зрадила пам’ять нашого батька, посмівши привести сюди стороннього чоловіка. Та мені й розмовляти з тобою неприємно на цю тему.

Донька з сином ще довго розпиналися у бік матері. А Віра Григорівна сиділа, опустивши голову і мовчала. Не такої реакції вона чекала від своїх улюблених дітей. Їхнього батька давно немає, і пам’ять про нього вона не зраджувала. Але чому, чому їй не можна з кимось розділити старість та самотність. Від розпачу у жінки похилого віку підскочив тиск, і на цьому її розмова з дітьми закінчилася.

Наступного дня відзначали день народження. Тяжке це було свято. Дочка та син демонстративно не розмовляли з матір’ю. Ситуацію полегшували лише веселі онуки, і трохи невістка, якій було однаково, з ким житиме свекруха.

Коли діти виїжджали, донька сказала матері:

-Запам’ятай мама, або ми, або твій чоловік. Якщо ти продовжиш спілкуватися з ним, а ще й не дай Бог жити разом будеш, ні нас, ні своїх онуків ти більше не побачиш. Ми не можемо пробачити тобі такого зрадливого ставлення до пам’яті батька.

Повернувшись додому, жінка заплакала. А надвечір, зібравшись із духом, зателефонувала Анатолію.

– Толю, ти більше не приходь. Ми не будемо з тобою більше зустрічатися. Мої діти проти. Пробач…