Покликали у гостях снідати. А там батон прозорий і ковбаса товщиною з листок паперу. Хіба це нормально?

Одного осіннього вечора до Олі прийшла подруга Надя, по якій було помітно, що вона не в настрої.

– Щось трапилося?

– Та нічого особливого! Знову брат чоловіка у гості прийшов. Щось він зачастив до нас. На тиждень рази три-чотири обов’язково з’явиться. Цілий вечір у нас. І вечерю мені потрібно більшу зготувати, чай кілька разів на вечір поп’є. Поки не поїсть, не піде. І я на кухні тільки кручусь. Я вже й із чоловіком розмовляла, він усе розуміє, але як це він молодшого братика з дому пожене. Ось я їх лишила і пішла прогулятися, не можу вже на спустошення запасів дивитися.

Сиділи жінки, розмовляли. Надя почала розповідати історію.

– От ми такі “гостинні”, собі на шкоду, а є люди, які не особливо гостей поважають, нагодувати – нагодують, але не в шкоду собі, після такої їжі не зрозуміло, чи ти наяву повечеряв, чи подумки.

Було це на початку 90-х, ти ж пам’ятаєш, ми тоді їздили возили товар на продаж з одного з міст. Спершу чоловік сам їздив, я вдома з дітьми. Брав товар на ринку, там же й познайомився з місцевою сім’єю, ночував у них в поїздках, вони до нас один раз також приїжджали.

Потім чоловік хорошу роботу знайшов, я почала їздити. Так само в Ірини ночувала, начебто вони не проти були, приймали нормально, та і я їздила не часто. Дітей із мамою залишали, якщо у чоловіка зміна була.

Якось напросилася зі мною в поїздку родичка чоловіка, чи то тітка, чи сестра далека, не так це важливо. Вони, дивлячись на нас, теж вирішили “бізнесом” зайнятися. У бізнес-то одна назва, але як-то тягнули потихеньку. Поїхали ми з нею, на ринку Ірину зустріли, попередили, що прийдемо ночувати.

Добре, своїми справами до вечора займалися, вже о 7 годині до неї приїхали. Голодні, під дощ потрапили, а надворі кінець жовтня, холодно. Дорогою накупили всякої всячини, дітям гостинці, і дві пачки пельменів. Так нам захотілося, не передати словами. Всю дорогу тарілка з пельменями перед очима стояла, уявляли, як ми їх зваримо і разом повечеряємо.

Приходимо. Привітались. Нас запросили за стіл, пельмені наші в морозилку, типу, навіщо варити, їда є. Ми їх поглядом тужливо проводили, але, як кажуть, не вдома, що дали, те й з’їли. А дали нам пару ложок макаронів та по сосисці. Ірина мою родичку питає:

– Тобі скільки сосисок, одну?

Та ніби й рада сказати, що парочку можна, а Ірина по сосисці нам дістала і каструльку забрала. Встали з-за столу майже такі ж голодні, ну що ж, лягли спати. На голодний шлунок абияк заснули. Вранці прокинулися, нас до сніданку звуть.Треба на роботу. Снідаємо та поїдемо.

Видали нам по чашці чаю та по бутерброду. Батон із ковбасою. А що батон, що ковбаска, як лист паперу завтовшки, крізь хліб вулиця за вікном видно. Поснідали й поїхали. Доїхали до ринку, і одразу в кафешку бігцем, Там хоча б поїли.

Отак може і треба гостей приймати. Але ж ми не з порожніми руками приїхали, розуміли, що сім’я, діти, об’їдати не хотіли. А в нас бачиш як! Брату свому попросити приходити рідше чоловікові незручно, те, що після нього на ранок нічого з холодильника дістати, це теж нормально, так? Ну як так?”

Поки Надя розповідала, чоловік їй кілька разів зателефонував. На третій вона взяла трубку.

– Ну що, брат все з’їв?  Чи щось залишив? А поговорив? Невже? Та йду я, йду! До подруги забігла! Хоч у неї чай спокійно попити можна. Так, пожалілася!

Оля слухала. Сміх та сльози. І не знаєш, до якої категорії ситуацію зарахувати. Гаразд, у подруги чоловік поступливий, ось тільки з ріднею надто “сором’язливий”.

Брат теж не маленький хлопчик, мусить розуміти. Ну начебто чоловік наважився, з братом поговорив, чим у них розмова закінчилася, жінка поки не знає. Подруга побігла додому, а Оля все думала. Може насправді потрібно не всі запаси до приходу гостей викладати, ато гостям сподобається і заходитимуть, частіше, ніж господарям хочеться?