…Загалом, я зібрала речі свої та сина, перевезла поки що до батьків! – розповідає тридцятирічна Мая. – За два тижні звільниться моя квартира, з’їдуть орендарі, переїдемо туди… Чоловік вважає мене зрадницею! Кричить, що не зможе сам виховувати дочок, що потрібна жінка, уявляєш? Хоча ми з ним домовлялися на березі ще до весілля: та його сім’я – тільки його справа!

…Три роки тому батьки дуже відмовляли Маю від шлюбу з Кирилом.

– Розлучений мужик із двома маленькими дітьми? Ти з глузду з’їхала! Навіщо тобі це треба? – казала мама. – Він житиме в тій сім’ї, або, ще краще, притягне дітей до тебе. Десь на горизонті весь час маячить його колишня дружина – теж не чужа людина. І це я не говорю про аліменти!

Чесно кажучи, Мая перед цим і сама довго сумнівалася, чи варто розвивати ці стосунки. Вона – молода, симпатична, успішна, товариська, з купою захоплень та друзів. І залицяльники були інші. Але кохання, мабуть, справді зла. До того ж Кирило був наполегливим, домагався прихильності Маї дуже активно, клявся, що його перша сім’я та діти – лише його справа. У результаті відбулося весілля.

І спочатку жили справді добре, душа в душу. Кирило був дбайливим та уважним, носив молоду дружину на руках. Року через півтора після весілля у Маї та Кирила народився син, і молодий батько і тут виявив себе з найкращого боку. І купав, і гуляв з коляскою, і вставав до немовляти вночі.

Усі проблеми з першою сім’єю та дітьми від того шлюбу Кирило справді вирішував сам: платив аліменти, вітав дочок зі святами, їздив у садок на свята та у музичну школу на концерти, не посвячуючи у всі ці справи нову дружину.

А два тижні тому все стало з ніг на голову.

Колишня дружина Кирила серйозно захворіла, і дітей треба забирати – поки що на пів року точно, а там хто знає, як піде. Ситуація складається так, що, окрім Кирила, забирати дівчат нікому. Бабусі з обох боків з різних причин допомогти нічим не можуть.

Старшій дочці Кирила нещодавно виповнилося дванадцять, молодшій – сім із половиною, у вересні має піти до першого класу. Само собою зрозуміло, першокласник доведеться всюди водити за руку, забирати зі школи, сидіти з уроками, годувати й розважати.

– Я що, мати Тереза, чи що? – злиться Мая. – Навіщо мені це треба? У мене маленька дитина, якій двох років нема. Я не впораюся ще з двома! Та я й не збираюся з цим справлятися. Ми домовлялися, що діти – не моя справа!

– Ну, а мені як бути? – розводить руками чоловік. – Ти сидиш у декреті. Гуляти все одно ходиш і готуєш теж. Хіба важко засмажити пару зайвих котлет, а вдень дійти до школи у дворі, забрати дитину? Виходу іншого все одно немає!

Мая знайшла вихід у тому, що зібрала речі та поїхала з синком до батьків.

– Хіба так можна! – мало не плаче свекруха. – Кинула чоловіка у скрутний момент! Вона не мала права так вчинити! Заміж за чоловіка з дітьми її ніхто не тягнув. Сама такого обрала, про дітей знала наперед…

Найкраща подруга, навпаки, Маю підтримує.

– Правильно зробила! – каже вона. – Ті діти – лише його справа. Нова дружина їм чужа людина, нічим не зобов’язана. Розв’язувати проблему, куди тепер їх подіти повинен батько, і не твоїм коштом!

А як вважаєте ви, Мая – справді зрадник?

Що думаєте?