Після смерті чоловіка будинок опустів. Три кімнати, порожні.

На полиці припадають пилом книги. Син їздити перестав, посилаючись на зайнятість. Та воно і зрозуміло, онуки підросли, і вивозити їх на свіже повітря в невелике село під містом зараз немає потреби. Та й не хочуть вони в  село, у ліс по гриби та по ягоди. Вони хочуть на море. Хоч Чорне, хоч Середземне. От і кукує Маргарита зараз одна.

А життя потихеньку йде, розчиняється, як марево.

Десь на першому поверсі чути дитячі голоси. Це Маринка підкинула свою малечу сусідці. А в неї – тиша. Маргарита після смерті чоловіка навіть телевізор перестала дивитись. Новини, футбол – це все Віктор дивився.

Задзвонив телефон. Це Сергій. Синок. Молодець дзвонить кожен день і завжди одночасно. А ось зараз дзвінок неочікуваний. Може, трапилося що? Серце заколотилося, і Маргарита підняла трубку.

– Мамо, що так довго телефон не береш? Сталося що?

– Ні, синку. Телефон на кухні лежав, а я в кімнаті була.

Але син уже не слухав. Він і зателефонував зовсім з іншого приводу.

– Мамо, уявляєш, ми Петі машину знайшли.

– Ой, синку, а не рано, Петі те всього …

– Мамо, твому онуку вже дев’ятнадцять. Правда, машина не зовсім те, що нам хотілося б, але те, що ми хочемо, коштує набагато дорожче. Є взагалі розкішний варіант, але для нашої родини це нереально. Ти ж знаєш, я ще за свою машину кредит не виплатив.

Це вже камінчик у її город. Щоб закрити кредит, Сергій просив тридцять тисяч, а в неї на той час назбиралося всього десять. Відкладала Маргарита із пенсії. По пару тисяч. Коли Віктор був живий, вони й по п’ять могли відкласти. Щоправда, після смерті чоловіка Маргарита грошей у шафці не знайшла. Так – крихти. Хоча Віктор ні синові, ні доньці грошей не давав. Говорив – вони молоді, нам мають допомагати. Вони, звичайно, повинні, та ось тільки запити у молодих зараз інші. Їм і квартири багатокімнатні подавай, і машини.

А колись давно дванадцятеро людей жили в цій квартирі. Сама Маргарита той час не застала, так, за словами матері тільки чула.

Маргарита взяла драбину і пішла до зали. Там по всій довжині стіни стояв старовинні меблі.  Але не шафи цікавили зараз Маргариту. Зверху по всій довжині шафи стояли антресолі.

І мама, і тато у Маргарити були вчителями, і вона теж пішла вчителювати, але династії не вийшло. Віктор працював на заводі інженером, а потім простим механіком, а діти, ті взагалі менеджери. Маргарита важко запам’ятала і вимовляла незнайоме слово.

Але мама її працювала не просто вчителем, а завучем у машинобудівному технікумі.

Дай боже пам’яті, коли це було… у 60-70 роках. Так давно. Після закінчення технікуму студенти часто дарували подарунки викладачам. Чоловікам – коньяк, а жінкам – квіти та статуетки чи вазочки. З того часу в сім’ї залишилася ціла колекція. А коли син поліз у сервант і розбив кришталеву вазу, Маргарита зібрала все «багатство» і від гріха якомога далі перенесла нагору в антресолі. Окрім маминих подарунків було там і кілька старовинних статуеток. Ці залишилися у сім’ї ще від бабусі. Нещодавно Маргарита йшла через ринок і побачила за прилавком чоловіка. Він скуповував і продавав статуетки. Вона навіть прицінилася. Дорого. А в неї десятка три таких…

Маргарита обережно піднялася сходами драбини й відкрила антресолі.

Те, що побачила Маргарита, вразило її. Статуеток у шафах не було. Ні, шафи не були порожні. Навпаки, вони були заповнені коньячними пляшками. А ось статуеток, що дісталися ще від бабусі, не було. Жодної. Щоправда, антресолей було багато, а вона відкрила лише одну.

Те, що Віктор пив, Маргарита, звісно, ​​знала. Але шумним він ніколи не був, і, за простотою душевною, Маргарита вважала, що п’є він зовсім трохи, так виціджує пляшечку коньячку за тиждень-два. А тут!

Кілька днів Маргарита виймала великі та маленькі пляшки з антресолей. На підлозі стояло вже з дві дюжини пакетів із коньячними пляшками.

Те, що всі їхні заощадження Віктор потихеньку від неї пропивав, Маргарита вже зрозуміла і якось пережила цей момент, але те, що чоловік потай від неї продавав антикваріат і пропивав…

Хоча, звичайно, якщо просто прикинути… Пляшка коньяку на день, 150, а то й дорожче. За тридцять днів тисяч п’ять – десять, та й на закуску треба щось прикупити. Не пам’ятала Маргарита, щоб Віктор лазив по холодильниках. Значить, із закускою купував коньяк. І ось так поступово й пропив. Пропив усе, що так хотілося лишити дітям.

Маргарита зітхнула. Залишилася остання шафка. У самому кутку. Вона переставила драбину і вже хотіла піднятися сходами, але погляд упав на пакети з пляшками.

Треба б винести їх на смітник, а то вже ставити нікуди.

Маргарита одяглася, взяла два пакети й пішла надвір, викидати. Вона потихеньку спускалася з другого поверху, коли сусідські двері з шумом розчинилися і на порозі з’явилася Маринка.

– Здрастуйте, а я ось онуків мамі на вихідні хотіла підкинула.

Маргарита злегка оступилася на останній сходинці, пляшки зрадливо задзвеніли в пакеті.

Маринка простягла руку та підтримала стару сусідку.

А Маргарита не знала, куди очі подіти від сорому. Це ж треба – цілих два пакети тари від алкоголю. Що про неї Марина подумає. Адже колись Маргарита вчила сусідську дівчинку читати.

І раптом…

– Давайте я допоможу.

Марина забрала у Маргарити пакунки.

– Спадщину від чоловіка виносите?

– Так, – зітхнула Маргарита.

– Шкода дядька Віктора, він добрий був. Пам’ятаю, як він нас на рибалку водив, у ліс по гриби. А як мама переживала, коли він почав пити.

Маргарита йшла поруч із Мариною і докоряла себе. Це що, всі знали, що Віктор п’є, а вона сама не знала? Вона б, може, по лікарях би його поводила чи ще щось…

– Ви себе не лайте, – раптом сказала Марина, – дядько Вітя дуже боявся, що ви дізнаєтесь. Сховався від вас. А ось сили кинути – не знайшов.

Пакунки, що залишилися, Маргарита виносила вже вночі – по одному.

А вранці відкрила останню шафку.

З десяток порцелянових фігурок і пара вазочок. Ось і все, що залишилося від бабусі Маргарита взяла дві статуетки, обережно загорнула їх у старий рушник і повезла до міста. В надії, що там оцінять статуетки дорожче.

Так і сталося. Додому вона поверталася, везучи у сумці майже сімдесят тисяч.

А ввечері зателефонувала до сина.

– Сергію, скільки, ти говориш, треба Петру на машину?

– Мамо, у тебе стільки немає. А, взагалі, двадцять п’ять тисяч.

– Добре, синку, приїжджайте. Є в мене небагато. Вас колись чекати?

– Так, чого тягнути, завтра й приїдемо. Годині о сьомій вечора чекай.

Син приїхав разом з онуком, як і обіцяв.

Тремтячою рукою Маргарита простягла пачку грошей.

– Тримай, синку, тут і Петі вистачить на машину, і тобі на кредит залишиться.

А коли син з онуком, йдучи, спускалися сходами, вона, проводжаючи їх, довго стояла біля прочинених дверей.

Тому й почула…

– Батько, а коли баба помре, ти квартиру продаси?

– Тут усі наші предки народилися, жили. І ти тут все літо провів.

– І що? Мені тепер і своїх дітей возити сюди? Ні. Я краще до Туреччини чи Єгипту з ними злітаю.

– Єгипет і Туреччина – це добре, але рідні краї, вони серцю миліші. Я б на старості сюди переїхав.

Маргарита тихенько зачинила двері. Вона залишилася чекати. Чекати на сина і правнуків.