Останнім часом Надія відчувала себе погано. Суглоби боліли, причому не всі відразу, а по черзі. Ляже спати, а заснути не може, крутиться, у голову різні думки лізуть. Вставала вранці розбита і втомлена, наче й не спала.

Йшов останній місяць зими, зі снігом та відлигами. Тиск щодня піднімався, серце стукало часто і нерівно.

Якось вночі знову ніяк не могла заснути. Зазвичай допомагало читання у ліжку. Бачила вже погано, тому швидко втомлювались очі, вона відкладала книгу і засинала. Але сьогоднішньої ночі навіть читання не допомогло, лише роздратування викликало. Надія втомилася крутитись, сіла на ліжку, звісила ноги. Погляд впав на просту маленьку іконку на полиці книжкової шафи навпроти.

«Невже мій термін підходить? – Заповзла змією в голову несподівана думка. – Що ж, довгожителів у нашій родині не було. Всі вмирали, не доживши до сімдесяти. А сестра прилягла подрімати по обіді, та й не прокинулася. Померла тихо, уві сні, серед білого дня. А молодша за мене на три роки. Будь-яке може статися».

І спало їй на думку, що син не знає, де гроші в неї лежать на похорон. Знайде колись, коли речі буде перебирати. Краще відразу написати записку, та на видне місце покласти, щоб не витрачав свої гроші, не шкодував і поховав її гідно.

Надія зітхнула, підвелася з ліжка, накинула халат і підійшла до шафи. Сунула руку між постільною білизною і намацала дрібненький вузлик. Сіла з ним на ліжко, розв’язала. На носовій хустці лежав великий перстень із криваво-червоним каменем. Золото потемніло від часу. Бабуся віддала їй його, коли Надії вісімнадцять виповнилося. Але куди такий одягнути? Та й великий їй перстень. Тільки іноді ось так само розглядала, будуючи здогади, звідки в глухому селі у бідної бабусі таке багатство взялося. Все хотіла запитати, та відволікало щось.

Сережки золоті у вигляді крапель. Це батько подарував, коли закінчила школу. А маленьке кільце чоловік подарував, коли сина йому народила. Ось і все багатство Надії. На безіменному пальці правої руки тільки обручку носила. Погладшала з віком, зняти не змогла. Не надягала Надія давно прикрас, але іноді розглядала, згадувала.

Коли чоловік помер, перстень віднесла ювеліру. Той довго дивився в лупу, щось капав на нього, зважував, але повертати не поспішав.

– Можу зараз дати за нього дві тисяч. – сказав ювелір.

Надія не продала йому перстень, хоч гроші були потрібні. З невісткою вони взаємно одне одного недолюблювали. Тому не стала їй перстень передавати. Бачились вони з нею вкрай рідко. Останній раз – на її шістдесятилітті. Надія знову зітхнула. «Мабуть, любить її син, якщо стільки років разом живуть». Зав’язала коштовності в хустку і засунула між постільною білизною глибше.

У книзі лежали десять тисяч на похорон. Відкладала з кожної пенсії.

Надія сіла до столу. Вирвала із блокнота, куди записувала номери телефонів, листок. Написала, що якщо помре, то гроші на похорон лежать у книзі, а золото у вузлику між постільною білизною на середній полиці шафи. Поклала листок за іконку, але щоб кінчик було видно. “Ось так краще. В очі не кидається, але увагу куточок, що стирчить, привертає, якщо придивитися. Все у твоїй владі, Господи. Але не дай померти уві сні, не попрощавшись із сином та онуком. І хвороби не посилай, щоби не мучилася довго і не залежалася». Перехрестилася Надія і лягла в ліжко. І несподівано швидко заснула.

І наснилося їй, що легко ходить по своїй квартирі. Навіть не ходить, а літає повітрям, але ніхто її не бачить. Син сидить на табуретці, на кухні, з початою пляшкою, журиться. Онук Славік на підлозі грає, а невістка дістає з шафи її сукні, прикладає до себе перед дзеркалом. Хотіла сказати Надія, що не йдуть їй її сукні, рота відкрила, а слова сказати не може. Тут і прокинулась. Серце стукає в грудях нерівно, нічна сорочка до вологого від поту тілу прилипла.

Повернула голову набік, глянула на ікону і зіщулилася від суворого погляду.

“Дивний сон. Добре, що написала записку, де гроші бережу. Не приведи, Господи!”

А через два дні піднявся тиск сильно, голова розболілася так, наче дятел довбав в одне місце над вухом. Злякалася, викликала «швидку», двері залишила відчиненими. Лежить, поворухнутися боїться. Зраділа, коли почула тупіт ніг у передпокої. Злодіїв не боялася. Злодії входять тихо, крадькома, не почула б їх.

– Сюди. Я тут! – Покликала вона слабким голосом.

Увійшов молодий лікар, поміряв тиск, послухав серце. Запитав, що приймавали від тиску і коли.

– Можу укол зробити, полегшує, але не подобається мені ваше серце. Ви одна живете?
Надія кивнула.

– До лікарні краще лягти. Поїдете? Обстежимо вас, ліки підберуть. Щоб не трапилося чогось серйознішого.

– Поїду, лікарю, – погодилася Надія.

Від зробленого лікарем уколу головний біль трохи стих. Зібрала дещо із собою Надія у пакет. Глянула востаннє на ікону. «Добре, що вчасно листа написала». Вимкнула світло і замкнула квартиру. Ключ в сина є запасний. Лікар чекав її біля ліфта.

Напад у лікарні зняли, тиск знизили. Надія зателефонувала до сина, сказала, що в лікарні лежить, але їй вже краще. Син приїхав, привіз мандаринів.

За тиждень вона повернулася додому. Тільки коли лягла на ліжко відпочити, глянула на ікону і не відразу зрозуміла, що її насторожило. Листок наполовину стирчить із-за ікони. Підійшла до шафи, сунула руку в схованку, та не намацала вузлика. І гроші з книжки зникли.

Набрала номер сина.

– Вітю, ти приїжджав до мене додому, поки я лежала в лікарні? – Запитала, намагаючись не хвилюватися.

– А треба було? Ні мам, не приїжджав. Навіщо? Та й колись було. Роботи багато.

– А може, Олена у квартирі була?

– Мам, а що трапилося?

– Я записку залишила, про всяк випадок, де гроші лежать на похорон. А повернулася, нема грошей. Ключі тільки у вас є запасні.

– Переховала, може, й забула? Не їздила Олена до тебе.

– Я не ховала, навпаки, записку на видне місце поставила, щоб побачив, коли я…

– Мам, не треба так казати. Живи.

“Ага. Вважає, що здуріла”. Розпереживалася Надія. Не те щоб грошей було шкода чи золота, але все ж таки. Увечері поїхала до сина. Двері онук відчинив.

– А ти що ж не питаєш, хто прийшов? Відразу відкриваєш? – Насварила вона другокласника Ігоря.

– Я думав, мама з татом повернулися. Вони до магазину поїхали.

– Ну, отже, скоро будуть. Зачекаємо їх. – Надія, роздяглася і пройшла в кімнату.
Трохи згодом син із невісткою повернулися з повними пакетами продуктів. Син здивувався, побачивши матір, а невістка спалахнула, погляд метнувся убік. Помітила Надія на ній свої сережки, подаровані батьком.

– Що ж ти, Олено, взяла прикраси та гроші не запитавши? Я написала, де вони лежать на випадок моєї раптової смерті. Та поки не померла я.

Невістка почала говорити, що не розуміє, про що Надія говорить. Син здивовано дивиться на матір.

– Сережки мої на тобі, значить, і решту взяла ти, – пояснила Надія, намагаючись говорити спокійно.

– Купила я їх недавно. – піднялася невістка, а в самої щоки вогнем палахкотять.

– Ти ж сказала, що премію отримала? – Дійшло, нарешті, до Віктора, про що мова веде.

– Так, я прочитала записку. Ви все одно нам їх залишили б. – Невістка зняла сережки й подала Надії. – Заберіть.

– Ну, коли віддаєш, то все віддай: і перстень і колечко, що чоловік мені на народження Віктора подарував.

– Перстень і кільце не підійшли до мене. Я їх здала. А гроші… Ігореві куртку нову купила і кросівки. Дещо собі, Віктору. Продукти ось … – дивлячись хитрими очима, незворушно виправдовувалася невістка.

– Я на похорони збирала. Щоби вам своїх грошей не витрачати. Як найкраще хотіла. – Надія сіла без сил на стілець.

– Мамо, ти тільки не переживай. Гроші повернемо. Зарплату отримаю та поверну. А перстень…

– Не треба. Якщо помру, то вже якось поховаєте. Я все одно вам віддала б все. – Вона засмучено дивилася на сина. – Пізно вже. Піду я.

– Мам, я відвезу тебе машиною. – Віктор знову пішов одягатися.

У машині Надія поговорила із сином, заспокоїла, щоб не лаяв дружину. Сама винна, ввела у спокусу, написавши записку. Але вдома все ж таки дала волю сльозам і образі. «Не вберіг ти, Господи, від спокуси невістку. І мене не зрозумів. Даремно раніше розповіла, де золото і гроші лежать. Тим більше тепер не можу померти. Потрібно знову гроші накопичити на похорон. Ти вже не підведи, не забирай мене раніше», – молилася Надія, дивлячись на ікону.

Чи то Господь почув її молитву, чи справді час її не прийшов, тільки прожила Надія довше за всіх своїх рідних. Встигла і грошей назбирати собі на похорон. Щоправда, за цей час ціни на ритуальні послуги дуже виросли.

Померла вона через дванадцять років після описуваних подій, дивлячись у сумні очі Христа на іконі, і просячи милості на останньому суді. І сама не зрозуміла, чи знову сон наснився, тільки стала вона раптом невагомою, молодою легкою. Ходить по квартирі, дивиться на дорогі її серцю речі без жалості та жалю.

Син із дорослим онуком сидять на кухні. Перед ними почата пляшка на столі. Постояла поруч Надія, заспокоїла. Тільки не бачили, не чули вони її. Не те щоб її це засмутило, але якось недобре стало.

А в кімнаті невістка стояла біля шафи та сукні на вішалках перебирала.

– Не підійдуть вони тобі, – промовила Надія голосно. Невістка раптом здригнулася, наче почула її. – Мабуть, все ж таки совість є у тебе, – сказала Надія.

Тут все пропало: і син, і невістка, і квартира її. Оточило Надію тепле світло, в якому вона розчинилася і зникла.

Правильно кажуть, що добрими намірами вистелена дорога до пекла. Хотіла Надія підказку синові залишити про свої збереження у разі несподіваної смерті, а вийшло, що ввела у спокусу невістку. Довіру не купиш.