– З невісткою не спілкуємось взагалі багато місяців! – розповідає пенсіонерка Марина Львівна. – Після того, як вона попросила з онуком посидіти, поки сама з подружкою по магазинах погуляє, а я відмовила. Ну тому що це не той випадок, я вважаю, коли треба летіти на виручку… Я розумію, коли щось екстрене, захворіла, наприклад, чи щось трапилось. Тут я все кинула б і прибігла, навіть розмов немає. Але по магазинах із подружкою? Вона, значить, гулятиме, а я з її дитиною сидітиму – з якої це радості?

Невістю Марини Львівни Катя стала п’ять років тому, і до останнього року стосунки у них були цілком сімейні. Свекруха відгуляла у сина на весіллі, подарувавши молодим велику суму, запрошувала їх у гості та на дачу, передавала огірки та варення, які діти приймали з вдячністю. Своєю чергою молоді запрошували до себе, дарували подарунки, вітали зі святами.

Два роки тому у сина з дружиною, народився первісток, і Марина Львівна на виписці з пологового будинку сказала молодій матері – щойно, дзвони обов’язково, я допоможу.

Треба сказати, невістка не зухвала, але кілька разів допомога з дитиною справді була потрібна, і Марина Львівна приїжджала без жодних розмов. Сиділа з онуком, коли Катя оформляла документи, ходила до зубного та в гінекологію, їздила на роботу за якоюсь довідкою. Справи це все потрібні, і причини поважні, вважає Марина Львівна.

Син працює, з роботи відпроситися не може, а тягати новонароджену дитину по присутніх місцях та дорослих поліклініках не можна, тут все правильно.

– А ось кинути дитину на бабусю і вирушити гуляти з подружкою – це вже нахабство, – розмірковує пенсіонерка. – Минулої осені подружка в неї приїхала з другого кінця країни. Вона дзвонить і каже – чи можете посидіти з Іваном пару годин? Ну, я їй так і сказала – мила моя, ти не в шістнадцять років народила, а майже в тридцять, дитину хотіла, то які тобі тепер подружки? Ти в декреті, займайся дитиною сама. Ситуація в тебе не критична, щоб кликати на допомогу… Мені здається, вона все зрозуміла і не образилася! Вибачилася і поклала слухавку.

Треба сказати, на той момент Іванку виповнився рік і місяць, і сидіти з ним було справді непросто. Не те що з новонародженим, який спокійно лежить собі там, де поклали, ну або в крайньому разі сидить на руках. Однорічний онук ні в колясці, ні в манежі вже не міг перебувати понад п’ять хвилин, скрізь ліз, падав і набивав синці. Тож, мабуть, Марина Львівна й поставилася на прохання невістки без захоплення.

Ну відмовилася та відмовилася – мала право. Сидіти з онуками, розмірковує Марина Львівна, бабусі не зобов’язані.

– Тільки ось з того самого дня мене поставили в жорсткий ігнор, як каже молодь! – зітхає пенсіонерка. – У гості більше не кличуть, трубки не беруть, до мене приїжджати теж відмовляються під пристойними приводами. Тут ще самоізоляція ця … Але ж подзвонити можна! Запитую у сина, що таке трапилося, він – мама, не вигадуй, все гаразд. Катя просто зайнята сильно, підробіток знайшла, та ще дитина, їй не до балаканини … Я розумію, що зайнята, але навіщо мене блокувати?

— А ви знаєте, що вона вас заблокувала?

– Пару разів дзвонила їй з номерів подруг – трубку бере одразу! – пояснює Марина Львівна. – Але, як мене не чує, одразу обриває розмову.

– Трубку кидає?

– Ні, дуже чемно. Типу, Марино Львівно, я зараз не можу говорити, у мене дитина на гойдалці сидить, вибачте, зателефонуємо пізніше – і гудки … Звичайно, ніякого пізніше немає. З мого телефону дзвонити марно, а чужі не буду ж я постійно просити … Найприкріше, що й онука я не бачила майже рік! Вже не знаю, що робити. Вибачення просити? Я і на це вже готова, але як? Вона не дає такої можливості!

Як думаєте, хто тут більше неправий – свекруха чи невістка?