– Вона мене колись до інфаркту доведе! – Ліда роздратовано опустилася на стілець і закрила обличчя руками.

Колеги розуміючи закивали. Усі одразу зрозуміли, хто саме знову позбавляє жінку емоційного та фізичного здоров’я. “Душогубом” Ліди була її свекруха Надія Миколаївна.

-Лід, що трапилося? – Запитала Таня, зачекавши паузу. – Що вона знову витворила?

-Ой, не питай, – жінка зітхнула. – У нас із Семеном річниця весілля. Ми вирішили, що замість стандартного ресторану влаштуємо собі відпочинок для двох. У сусідньому місті улюблений гурт нашої молодості дає концерт. Ну, ми й вирішили махнути туди на пару днів.

-А свекруха що?

-А свекруха з нами хоче! – фиркнула Ліда. – Ні, ви уявляєте?

-Слухай, ну це занадто навіть для твоєї свекрухи! – сплеснула руками Таня. – А Семен що?

-Нічого! Ось дзвонив, купив і їй білет на концерт. З нами їде. А відмовка завжди одна – мама хворіє, вона нудьгує і коронне “їй недовго залишилося”. Десять років вже це “недовго” триває.

-Що ж Семен так швидко здається?

-Швидко? Ні, дівчата, це Надія Миколаївна вміє зробити так, що він здається. Адже вона прямо ніколи не просить. Все натяками та скаргами. На здоров’я, самотність. Адже в неї навіть подруг немає!

Свою свекруху Ліда не злюбила з перших днів їхнього спільного життя з Семеном. Надія Миколаївна зовні здавалася “божою кульбабою”, але насправді, на думку жінки, була акулою, здатною домогтися свого будь-якими способами.

Минулого року під час телефонної розмови напередодні Лідиного дня народження, жінка похилого віку обмовилася, що була б рада цього дня побачити сина. Ліда обережно попередила, що це навряд чи вийде, адже вони з Семеном святкуватимуть вдвох на дачі й нікого не кличуть у гості.

У день народження Надія Миколаївна зателефонувала до сина і сказала, що не може додзвонитися до Лідочки. При цьому телефон з ранку був у руках невістки й пропустити дзвінки свекрухи вона не могла. Надія Миколаївна попросила сина привітати жінку з днем ​​народження. При цьому говорила все це повільно, кілька разів перериваючись на кашель. Було зрозуміло, що літня жінка погано почувається.

Звичайно, Семен став запитувати, чи не потрібна їй допомога.

-Ні, що ти, синку! Все нормально. Сьогодні у Лідочки день народження, тому не стала вас турбувати. Вона сказала, що ви нікого не хочете бачити. Виживу, а не виживу, так не велика втрата, – з тяжким зітханням видала свекруха.

Семен запитливо глянув на Ліду. Та тільки сплеснула руками. Їдь, мовляв, допоможи мамі.

Чоловік поїхав. За продуктами та ліками. Ліда сподівалася, що на кілька годин, але Надія Миколаївна утримала сина на півдня. Коли Семен повернувся на годиннику було вже третя година дня. Їхати на дачу не мало сенсу. Дорога займала майже дві години, потім приготування і вже вечір.

У результаті просто сходили до ресторану. Ліда була роздратована, а Семен відчував себе винним.

-Їй що, так погано було? – Запитала дружина.

-Так, ні, Лід, але ж ти знаєш маму, – сказав у відповідь Семен.

Так, Ліда маму чудово знала. Якщо Надія Миколаївна сказала, що в цей день хоче бачити сина, то побачить і ніщо їй не завадить.

Заманювати синочка в гості під приводом допомоги – улюблене заняття свекрухи. То поличку прибити, то продукти привезти, то телефон затупив, ще щось. Що вихідних Семен проводив половину суботи у своєї мами. Ліді це зовсім не подобалося.

Ще була у Надії Миколаївни така гра. Привезе їй син фруктів із запасом. Вона посадить чай пити, а потім половину того, що син приніс, назад складе йому в пакет. Це, каже, гостинці. У результаті посеред тижня Семен змушений знову їхати до мами, тому що у тієї “навіть яблучка не залишилося”.

-А ось залишилося б! І яблучко, і бананчик! Якби минулого разу половину нам не віддала! – обурювалася Ліда.

Загалом, вели вони зі свекрухою холодну війну. Але до цього вчинки Надії Миколаївни ще можна було терпіти, але зіпсована річниця вже не лізла в жодні ворота.

Ліда зателефонувала до чоловіка.

-Семен, я з твоєю мамою нікуди не поїду! Якщо вона хоче на концерт – нехай іде, але без мене! – заявила вона. – Це річниця. Наша. А не її день народження.

-Ну ти ж знаєш, люба, вона місяць вже мені натякає, – пробубнив у трубку чоловік. – Вона востаннє була на концерті років десять тому, а з міста й зовсім років двадцять не виїжджала.

-Але це наша річниця! – Ліда намагалася не кричати, але стримуватись було все складніше. – Наша романтична подорож!

-Я не зміг відмовити. Мама поїде із нами.

-Чудово! Значить, ви поїдете вдвох!

Ліда відключила телефон і повернулася до робочого кабінету. По обличчю жінки колеги здогадалися, що переговори з чоловіком не привели до успіху.

День тягнувся повільно. Ліда пізніше за всіх закінчила справи, погасила світло і вийшла з офісу.

Біля входу в будівлю на неї чекав чоловік з букетом квітів. Ліда лише зітхнула. Невже він думає, що квіти замінять романтичну подорож? Нехай маленьку, але придуману тільки для них.

-Рідна, я здав мамин квиток, – винно сказав Семен.

-А вона що?

-Образилася, – зітхнув чоловік. – Сказала, що швидку викликатиме.

-Як зазвичай…

-Лід, пробач.

Вони постояли недовго. Ліда прийняла квіти й подружжя поїхало додому.

Слідом їм підморгнув самотній ліхтар. Він бачив картину примирення чоловіка та дружини вже не вперше. Але чи надовго?