Уляна збиралася на побачення майже проти своєї волі. Це все подруги Світлана і Надя умовили її зареєструватися в додатку для знайомств. А самій Уляні не дуже хотілося з кимось зустрічатися після загибелі Сергія в автокатастрофі. Проте подруги наполягали: «Уля, вже три роки минуло. Чоловіка не повернути. Ну, скільки можна на собі хрест ставити?». Уляна під таким натиском і здалася. Перші два побачення завершилися нічим. Нудні кавалери, банальні питання та чергова недопита чашка її улюбленого лате.

Сидячи за столиком у кафе, Уляна розглядала Дмитра, що сидів навпроти. Красивий, нічого не скажеш, навіть начебто на якогось голлівудського актора схожий. Усі як на фотографіях у профілі, без обману. Слухаючи його розповіді про подорож Південною Африкою, вона навіть упіймала себе на думці, що хотіла б теж кинути все і рвонути на зустріч із незвіданим континентом. Дмитро їй все більше подобався – розумний, інтелігентний, гарний. Що ще потрібне жінці?

«Ви ніяк не доп’єте свою каву. Несмачна?», – занепокоївся Дмитро, хоча ресторан був одним із найкращих у місті, і кава тут була чудової якості, – «Давайте іншу замовимо». Уляну немов струмом ударило. «Я… Я тільки лате п’ю. Я ніколи не допиваю, точніше не ніколи, а останнім часом… Ну загалом, це так було не завжди», – розгублено пролепетала вона. «Ну якщо не завжди, то це ж з чогось почалося?», – чи жартома, чи серйозно запитав Дмитро.

Уляна ніби перенеслася подумки на три роки тому. «Ви розумієте, ми з ним так само сиділи в ресторані. В іншому, звичайно. Грошей у нас було небагато, жили бідно. А мені так хотілося шику та дорогих подарунків. І ось ми пили каву, мій улюблений лате. Але він тоді справді був несмачний. Я не допила принципово, ще й чоловікові висловила, що нема чого дружину по таких дешевих закладах водити. Ми посварилися, і він поїхав на мотоциклі, а я додому поїхала на автобусі. Він так і не повернувся, на перехресті в’їхав у великий позашляховик. Шансів вижити не було. З того часу не можу собі цього пробачити. І кава, справді, не можу допити до кінця жодного разу», – Уляна нервово стискала руками кавову чашку.

«Вибачте мою безтактність», – сказав Дмитро, – «Я не знав…». Він стиснув своїми руками долоні Уляни й підняв їх разом із чашкою. «Але в такому разі, найкраще, що ви можете зробити – просто допити кави. Зробити те, що не зробили кілька років тому. Адже змінити решту подій вже ніхто не в змозі…», – Дмитро дивився їй просто у вічі. Потім поцілував її руку, встав і йдучи вимовив: «І як будете справді готові пити каву, сміятися, радіти життю та любити – будь ласка, зателефонуйте мені! Я впевнений, що у нас все вийде.» Дивлячись йому вслід і допиваючи свою каву, Уляна думала про те, що з таким чоловіком все справді може вийти як слід.