Олексій все життя працював зварювальником, останні кілька років він працював у невеликій компанії під керівництвом директора Івана Вікторовича. Бізнес у директора був порівняно маленький, тому економив як міг. Заробітну плату робітникам платив частину на карту, а частину роздавав у конвертику в перший тиждень місяця. Олексія такий стан справ завжди влаштовував. По-перше, яка різниця «біла» зарплата або «сіра» – за сумою те саме, а по-друге, так зручніше було від дружини частину зарплати в заначку ховати.

Але його дружина Віра була такою ситуацією незадоволена. «От відгукнеться тобі ця неофіційна зарплата на старості!» – говорила вона, – «Захочеш пенсію більшу отримувати, а не буде з чого!». Олексій мляво відбріхувався, обіцяючи до старості заробити й на будиночок біля моря, і життя в тому самому будиночку. Дуже часто їхні розмови про «сіру» зарплату підслуховував чотирирічний синочок Микита. Підслуховував потай, та потихеньку «мотав на вус».

Якось увечері прийшов Олексій додому з роботи й бачить, що дружина зустрічає його зі качалкою біля дверей. Настрій у неї був не найкращий. Пройшов у кімнату і схопився на серце. Посеред дивана лежала вся його заначка, що так старанно оберігалась від дружини. Знайшов-таки хлопець батькові гроші. Але це було не найстрашніше. Найгірше було те, що кожна п’ятитисячна купюра була надійно зафарбована по периметру щільною сірою акриловою фарбою, що залишилася від ремонту балкона.

«Тату, дивись! Я тобі все поправив! Ти ж казав, що зарплата сіра має бути, а папірці були класні. Тепер все добре! – відрапортував задоволений Микита. Олексій завив, як поранений у задню частину тушки звір. «Година пройшла???» – крикнув він дружині. «Та більше вже минуло, водою вже не відмиєш» – стомлено відгукнулася Віра. “Ти мені краще скажи, звідки у тебе сто тисяч у шафі лежало?”, –   поцікавилася вона.

Олексію нічого не залишалося, як зізнатися Вірі в наявності заначки й пообіцяти їй купити нові золоті кульчики. Якщо, звичайно, якийсь банк піде назустріч і поміняє купюри на нові.